Джек Лондон - Місячна долина

Після незадоволених переговорів з пасажирами, шофер нарешті послухав, дав задній хід, і машина зникла за поворотом.

– Невелике цабе! – підморгнув Біллі до Сексон. – Вони гадають, кількома галонами бензину та ціною машини завоювали собі всі шляхи, що їх прокладали ваші й мої предки.

– Ти що – до ночі будеш воловодитись? – почувся з-за повороту шоферів голос. – Поганяй, дорога вільна.

– Забирайся до дідька! – презирливо гукнув Біл. – Проїду, коли схочу! А як не даси мені досить місця, то переїду й тебе і твоїх дохлявих жевжиків.

Біллі злегка ворухнув віжками, і невтомні коні, мотаючи гривами, без усякого спонукання виїхали на крутий схил і обминули машину, що чахкала за поворотом.

– То на чому ж ми зупинилися? – почав Біллі, коли перед ними простяглася вільна дорога. – Ага, – тож мій хазяїн. Чого може він мати аж дві сотні коней, і жінок, і всякого добра донесхочу, а ми з вами не маємо нічого?

– Ви ж маєте красу й здоров’я, Біллі, – сказала Сексон лагідно.

– І ви також. І ми продаємо цей крам, немов шовк за прилавком, по стільки-то за ярд. Ви ж самі знаєте, на що переведетеся за кілька років, працюючи в пральні. А я? Я щодня продаю помалу свою силу. Ось гляньте на мого мізинця! – Він перекинув віжки в одну руку і показав їй другу. – Я не можу ворушити ним так легко, як іншими пальцями, – і що далі, то гірше. Цьому винен не бокс, а моя робота. Це понівечений шматок запроданого «шовку». Чи ви коли бачили руки старого биндюжника, що правував четвернею? Вони такі покручені та скривлені, наче кігті.

– За тих давніх часів, коли наші предки переходили прерії, все було зовсім не так, – озвалася Сексон. – Мабуть, і вони калічили собі руки в роботі. А проте їм нічого не бракувало, і коні вони мали, і все чисто.

– Звісно. Вони працювали на себе. І руки калічили ради себе. А я калічу свої пальці заради хазяїна. Знаєте, Сексон, його руки такі тендітні, мов у якої жінки, що зроду не працювала. А він же має і власні коні, й стайні, хоч ніколи й за холодну воду не візьметься, тоді як мені доводиться аж із шкури видиратися, аби заробити собі на хліб та на одяг. Мене обурює, чому все так улаштовано на світі? І хто крутить світом? Ось що хотів би я знати. Часи змінилися. Хто їх змінив?

– У кожному разі не бог.

– Головою ручуся, що не він. І ще одне кортить мені знати. Хто я таки, нарешті, той бог, – де він? Якщо він усім керує, – а нащо він здався, якщо не керує? – то чому дозволяє він моєму хазяїнові й отаким, як той ваш касир, мати табун коней, купувати жінок і гарненьких дівчат, що їм слід було б кохати своїх чоловіків та народжувати дітей і не соромитися їх, і взагалі жити собі щасливо, як їм припаде до вподоби?…

Засапані коні, важко дихаючи й часто зупиняючись, дерлися вгору давнім кам’янистим шляхом, що вів до Морагської долини. Від перевалу через пагорби Контра-Коста дорога прикро спускалася між зелених, залитих сонцем узгір’їв Редвудської ущелини.

– Хіба ж не розкіш? – скрикнув Біл, широким порухом звертаючи увагу Сексон на мальовничі групи дерев, де дзюрчали невидимі струмки і по-літньому гули бджоли.

– Страх, як гарно!.. – погодилася Сексон. – Коли надивишся на це, то так тягне пожити на селі, хоч я й містянка зроду.

– Мене теж, Сексон. Сам я теж ніколи не жив на селі, хоч усі мої кревні – селяни.

– Тоді не існувало міст. Тоді всі жили по селах.

– Мабуть, таки справді, – кивнув Біллі. – Тож вони мусили жити по селах.

У легкому екіпажі не було гальм, і Біллі доводилося дуже уважно стежити за спуском по крутій звивистій дорозі. Сексон відкинулася на спинку й заплющила очі, цілком пройнята відчуттям спокою та відпочинку. Час від часу Біллі поглядав на її заплющені очі.

– Що з вами? – нарешті спитав він стурбовано. – Вам недобре?

– Навкруги така краса, аж мені страшно й дивитися, – відповіла Сексон. – Тут усе занадто щире…

– Як то щире? Дивно якось ви кажете!

– А чи ж ні? В мене таке почуття. Тут усе щире. В місті будинки, і вулиці, й усе, – нечесне, нещире. Не знаю чому, але це так.

– Бігме, ви, здається, кажете правду! – скрикнув він. – Коли ви це сказали, воно саме впало мені в око. Тут нема ні підступів, ні хитрощів, ні облуди, ні брехні. Оті дерева стоять собі дужі, природні й свіжі, як молоді боксери, що вперше виступають на рингу і ще не обізнані з його підлотою, інтригами, викрутами на користь тих, хто поставив більше грошей, аби пустити туману глядачам. Так, тут усе щире. Сексон, скажіть мені, – ви справді все це розумієте? – Він замовк, тільки пильно дивився на неї замисленим, лагідним поглядом, і від цього пестливого погляду вона вся радісно стрепенулася. – Знаєте, мені хотілося б, щоб ви колись побачили, як я боксую; я кажу про справжній, напружений, запеклий двобій. Я був би незмірно гордий, якби мені довелося битися для вас. Ви дивилися б і розуміли. Це був би чесний двобій, далебі, чесний. А дивно! Мені ніколи ще не хотілося боксувати на очах будь-якої жінки. Всі вони пищать, вищать і нічого не тямлять. А ось ви зрозуміли б. Їй-бо, зрозуміли б!