Джек Лондон - Морський вовк

– Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст.

– Важкі слова, – засміявся він. – Але що означає «гедоніст»?

Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.

– До того ж ви така людина, – провадив я далі, – що їй не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.

– Тепер ви починаєте розуміти, – сказав він, радісно всміхаючись.

– Ви – людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.

– Так.

– Людина, що її треба завжди боятись…

– Саме так.

– Боятись, як змії, тигра, акули.

– Тепер ви знаєте мене, – сказав він. – Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.

– Ви якась потвора, – додав я відважно, – Калібан, що думав про Сетебоса, діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.

Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння, – він, очевидячки, не був знайомий із цією поемою.

– Я саме читаю Браунінга, – признався він, – але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти й прочитав йому вголос «Калібана». Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав’язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене, – я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет, «темпераментний» ідеаліст, – але він штурмував останні передмур’я моєї віри з такою силою, яка мимоволі викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоїтись, а коли Томас Магрідж, лютий як чорт, заглянув униз, я підвівся, щоб узятися за свої обов’язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:

– Сьогодні, кухарю, попораєшся сам. Гамп мені потрібен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовірне. Ввечері я сидів за столом із капітаном і мисливцями, тоді як Томас Магрідж обслуговував нас, а опісля мив посуд. Це була калібанівська примха Вовка Ларсена, і я побоювався, що матиму з неї самі прикрощі. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже дратувало мисливців, бо вони з нашої розмови нічогісінько не розуміли.

Три дні відпочинку, три щасливих дні відпочинку мав я, коли був у товаристві Вовка Ларсена, їв за столом у кают-компанії і не робив нічого, лише розмовляв із ним про життя, літературу та всесвіт, тоді як Томас Магрідж кипів і лютував, роблячи і свою і мою роботу.

– Стережися шквалу, оце все, що я тобі скажу, – попередив мене Луїс, коли Вовк Ларсен зійшов униз утихомирювати мисливців, давши нам яких півгодини вільних на палубі. – Ніколи не вгадаєш наперед, чого від нього ждати, – провадив Луїс на моє прохання висловитись ясніше. – Він мінливий, як вітер або морська течія. Не вгадаєш ніколи його коників. Уже думаєш, ніби знаєш його і внатурився з ним, а він візьме та ще й так закрутить – накинеться на тебе, рознесе на шмаття всі твої вітрила, що ти поставив на добру погоду.

Отже, я зовсім не здивувався, коли вибухнув шквал, за який попереджував Луїс. Ми з капітаном розгарячкувалися в суперечці – про життя, звичайно, – і я, набравшись не в міру сміливості, торкнувся вдачі Вовка Ларсена та його вчинків. Правду мовивши, я розтинав і вивертав йому душу так само безжально, як він робив те з іншими. Можливо, це було необережно з мого боку – така гостра мова, але я відкинув усю стриманість і різав і рубав йому, аж доки він розлютився. Його засмагле, бронзове обличчя зробилося чорне від гніву, очі йому спалахнули. В них не було вже ні ясності, ні здорового глузду – нічого, крім шалу божевільної людини. Я бачив у ньому вовка, та ще й скаженого вовка.

Заревівши, він стрибнув до мене і схопив за руку. Я силкувався мужньо вистояти, дарма що весь тремтів. Але величезна сила цієї людини зломила мою волю. Він схопив мене рукою вище ліктя, і коли дуже стиснув мені руку, я не витримав і голосно скрикнув. Ноги в мене підгиналися, я просто не міг стояти й терпіти той лютий біль. Руку було наче розчавлено.

Раптом він опам’ятався, бо ясний вогник засвітився в його очах, і відпустив мою руку з уривчастим сміхом, що більше скидався на рик. Я впав додолу, трохи-трохи не зімлілий, а він сів, запалив сигару й почав стежити за мною, як кішка за мишею. Скорчений від болю, я помітив у нього в очах ту цікавість, що й раніш уже часто завважував, – подив, збентеження й вічне запитання: навіщо все це?