Джек Лондон - Морський вовк

– Ти збився з курсу, приятелю. Дивись гарненько, а то заробиш!

– Слухаюсь, сер, – відповів стерничий, водночас повертаючи трохи штурвал.

Його провина була в тім, що він трошечки відхилив «Привида» з курсу, аби невеличкий вітер міг напнути вітрила й тримати їх напнутими. Цим він хотів допомогти нещасному Гаррісонові, хоч сам міг накликати на себе гнів Вовка Ларсена.

Час минав, напруження ставало для мене жахливе. Томас Магрідж по-іншому реагував на це видовище. Воно було за розвагу для нього, він щохвилини вистромляв голову з камбуза і жартував. Як я ненавидів його! Протягом цих страшних хвилин ненависть моя до нього зросла просто неймовірно. Вперше зроду я відчував бажання вбити когось – «скуштувати крові», як то висловлюються високохмарні наші поети. Життя взагалі, може, й священне, але життя Томаса Магріджа зокрема – це якесь плюгавство. Відчувши жадобу крові, я злякався, і в мене майнула думка: чи не передалася мені часом брутальність оцих людей довкола? А ще ж недавно я заперечував смертну кару навіть для найстрашніших злочинців!

Проминуло добрих півгодини, і ось я побачив, що Джонсон і Луїс завели суперечку. Кінець кінцем Джонсон відіпхнув Луїса, який стримував його руку, й пірвався вперед. Він перейшов палубу, стрибнув на фор-ванти й поліз угору. Але гострий погляд Вовка Ларсена помітив його.

– Гей, ти куди лізеш? – гукнув він.

Джонсон спинився. Він подивився капітанові у вічі й спокійно сказав:

– Хочу стягти хлопця.

– Зараз же злізь мені! Чуєш? Злазь!

Джонсон завагався, однак довголітня звичка слухатись наказів узяла нарешті гору. Похмурий, він стрибнув на палубу й подався на бак.

О пів на шосту я пішов до кают-компанії накривати на стіл, але майже не усвідомлював, що роблю. Перед очима в мене стояв образ матроса, що, сполотнілий, весь тремтячи, відчайдушно чіплявся за хисткий гафель, скидаючись на кумедну кузьку.

О шостій годині, вже під час вечері, йдучи палубою до камбуза, я помітив, що Гаррісон висить усе так само. Балакали за столом зовсім про інші речі. Цих людей, видимо, не цікавила доля людини, чиє життя задля забавки було піддане смертельній небезпеці. Проте перегодом, ідучи ще раз до камбуза, я з великою полегкістю побачив, що Гаррісон, похитуючись, ступає від вантів до люка на баку. Набравшися духу, він урешті-таки спустився.

Щоб скінчити з цією пригодою, мушу ще переповісти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанії. Я саме перемивав посуд, коли він почав:

– Щось у вас після обіду кислий вигляд. У чому річ?

Звісно, він сам розумів, чому я себе почуваю не краще, ніж Гаррісон, – йому просто треба було якогось приводу. Я й відповів:

– Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.

Він засміявся.

– Це наче морська хвороба. Одні слабують на неї, інші – ні.

– Ні, це зовсім не те, – заперечив я.

– Якраз те, – сказав він. – На землі так само повно жорстокості, як у морі руху. На одних погано впливає перше, на інших – друге. Ото й уся причина.

– Ви робите посміховище з людського життя. Невже ви справді гадаєте, що воно нічого не варте? – запитав я.

– Варте? Чого варте? – він зиркнув на мене, і хоч погляд його був холодний і нерухомий, я прочитав у ньому глузування. – Чого може бути варте життя? І як ви ту вартість виміряєте? І хто оцінює життя?

– Я, – відповів я.

– Тоді чого воно для вас варте? Я маю на увазі життя інших людей? Кажіть, чого воно варте?

Чого варте життя? Як я міг визначити його вартість? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном мені тих слів забракло. Я вирішив, що почасти то його владна вдача мене гнітила, але головна причина полягала все ж у цілковитій протилежності наших поглядів. Щодо інших матеріалістів, із ким я стикався, то я знаходив з ними дещо спільне в поглядах, але з Вовком Ларсеном – я не мав анічого спільного. Можливо, що мене збивала з пантелику скрайня безпосередність його думок. Він підходив так просто й упевнено до суті справи, відкидаючи всі зайві дрібниці, і говорив так безапеляційно, що мені здавалося, ніби я борсаюсь у воді, без твердого ґрунту під ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так відразу відповісти на це питання! Що життя – святиня, це я сприймав як аксіому. Що життя – цінність саме собою, це було так очевидно, що я ніколи над тим і не замислювався. Та коли він узяв цю аксіому під сумнів, я не знайшовся на відповідь.

– Ми розмовляли про це вчора, – почав він. – Я сказав, що життя – це закваска, грання, де одне життя зжирає друге, щоб самому жити; що життя – то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозиції життя – найдешевша річ у світі. Кількість води, землі, повітря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа – марнотратниця. Взяти хоча б рибу з мільйонами ікринок. Або візьміть себе чи мене. У нас, у нашому тілі, є джерело життя для мільйонів істот. Якби ми мали час і спроможність використати до решти кожне ненароджене життя, що є в нас, то кожен став би батьком цілих націй, заселив би цілі континенти. Життя? Воно нічого не варте. З усіх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипає його щедрою рукою. Де місце для одного життя, вона сіє тисячі, і так одне життя зжирає інше, аж кінець кінцем залишається найдужче, найсвинячіше.