Френсіс Фіцджеральд - Остання красуня Півдня

Я залишив її будинок, як залишав його в тому червні, що розчинився назавжди, відчуваючи смутне невдоволення. І тільки набагато пізніше, коли ворочався в готельному ліжку, усвідомив увесь сенс – я був міцно та невиліковно закоханий у неї. Попри всю несумісність вона все ще була і завжди буде найпривабливішою дівчиною, яку я будь-коли знав. Наступного дня я сказав їй це. То був один із тих спекотних і таких близьких мені днів, і Ейлі сиділа біля мене на дивані у притемненій бібліотеці.

– Ох, ні, я не можу вийти за тебе, – сказала вона, ледь не з жахом. – Я не кохаю тебе таким коханням… Ніколи не кохала. І ти теж мене не кохаєш. Я не хотіла говорити тобі тепер, але вже наступного місяця я виходжу заміж за іншого. Ми навіть не хотіли заявляти про заручини, бо я робила це двічі.

Раптом вона зрозуміла, що мені може бути боляче:

– Енді, ну ти ж розумієш, що це нісенітниця, чи не так? Ти знаєш, я б ніколи не зв’язала свого життя з північанином.

– Хто це? – запитав я.

– Він із Савани.

– Ти його кохаєш?

– Звісно, кохаю. – Ми посміхнулися. – Авжеж! А що ти хочеш почути?

Вона не сумнівалася так, як це було раніше з іншими чоловіками. Вона не могла собі дозволити сумніватися. Я це знав, бо зі мною вона давно вже не прикидалася. Ця природність, як я усвідомив, виникла з того, що вона не бачила в мені можливого кандидата. Під маскою вродженої чистокровності вона завжди була чесною із собою й не могла повірити в те, що хтось може кохати її насправді, не поклоняючись сліпо її образу. Ось це вона й мала на увазі під словом «щирий»; вона відчувала себе спокійніше в товаристві таких чоловіків, як Кенбі та Ерл Шоун, котрим було не до снаги осуджувати це справжнє аристократичне серце.

– Гаразд, – сказав я, нібито вона запитувала мого дозволу на шлюб. – А тепер ти б могла дещо для мене зробити?

– Усе, чого забажаєш.

– Поїдьмо разом у табір?

– Але ж його вже немає, серденько.

– Немає значення.

Ми прогулялися до центра міста. Біля готелю таксист повторив те саме, що й вона:

– Але ж там нічого немає, капітане.

– Байдуже. Ми все одно їдемо туди.

Через двадцять хвилин ми зупинилися біля незнайомої широкої рівнини, вкритої новими бавовняними полями й позначеної де-не-де групками поодиноких сосон.

– Хочете, можемо поїхати он туди, де видно дим? – запитав водій. – Там – нова державна в’язниця.

– Ні. Просто їдьте цією дорогою. Я хочу побачити місце, де колись жив.

Старий іподром, непримітний за часів розквіту табору, тепер його напівзруйнована трибуна височіла навколо спустошення. Я даремно намагався зосередитися.

– Їдьте цією дорогою, повз групу он тих дерев, а потім поверніть праворуч… ні, ліворуч.

З професійною відразою він підкорився.

– Ти тут нічого не знайдеш, любий, – сказала Ейлі. – Підрядники все знесли.

Ми повільно їхали повз краї полів. Це місце могло бути тут…

– Гаразд. Мені треба вийти, – раптом сказав я.

Ейлі залишилася в автомобілі. Вона була чарівною, коли теплий вітерець розвівав її довге, хвилясте волосся.

Це мало бути десь тут. Тоді стройовий огляд був он там, а їдальня, де ми щовечора вечеряли, саме через дорогу.

Таксист поблажливо дивився на мене, допоки я ходив туди-сюди по коліна в траві, шукаючи свою молодість у вагонці, чи смужці покриття чи в заржавілих консервних бляшанках з-під помідорів. Я спробував визначитися за смутно знайомою групкою дерев, проте мірою того, як насувалася темрява, я не був упевнений, що це – саме ті дерева.

– Вони збираються відремонтувати зруйнований іподром, – крикнула Ейлі з авто. – Тарлтон на схилі віку стає все зухвалішим.

Ні. Я зрозумів, що це не ті дерева. Я був упевнений тільки в одному – місце, у якому колись вирувало життя, зникло назавжди, і вже наступного місяця зникне Ейлі, і весь Південь щезне для мене назавжди.

Кожного суботнього вечора, приблизно о пів на одинадцяту, Янсі Боуман втікала від свого кавалера, вигадавши якусь витончену відмовку, покидала танцювальний майданчик і прямувала туди, звідки можна було побачити всіх у барі заміського клубу. Знайшовши поглядом свого батька, вона або кивала йому, якщо він дивився в її бік, або ж посилала офіціанта, щоб той привернув його увагу до її персони. Якщо стрілки годинника не показували більше як «о пів на одинадцяту», – тобто, якщо батько був у полоні саморобного джину менш як годину, – він вставав зі стільця й дозволяв переконати себе вийти на танцювальний майданчик.