Френсіс Фіцджеральд - Остання красуня Півдня

Пройшовши пів вагона, він несподівано запитав, спохмурнівши:

– Енді, скажи одну річ. Як гадаєш, вона знала, що раніше я був водієм трамваю? Цього я їй ніколи не казав.

– Звідки я знаю!

Ця розповідь наближається до однієї із найбільших прогалин, яку я передбачив ще на початку. Протягом шести років, доки я завершував свою освіту в Гарварді за юридичною спеціальністю, розбудовував комерційні аероплани та вкладав гроші в укладання бруківки, що тріщала під колесами вантажівок, Ейлі Келхон була для мене не більше як ім’я на різдвяній листівці; тим, що теплими вечорами слабко мерехтіло на дні пам’яті, коли я згадував аромат магнолій. Інколи якийсь знайомий з армійського минулого запитував мене: «А що сталося з тою світловолосою дівчиною, що мала такий успіх?» – та я не міг відповісти. Якогось вечора я зустрів Ненсі Ламар біля нью-йоркського Монмартру й дізнався, що Ейлі заручилася з якимось чоловіком із Цинциннаті, поїхала на Північ, щоб познайомитися з його родиною та розірвала заручини. Вона, як і завжди, мила, і біля неї незмінно один чи два шанувальники. Та Білл Ноулз і Ерл Шоун так і не повернулися.

Десь у цей самий час до мене прилетіла звістка, що Білл Ноулз одружився з дівчиною, з якою познайомився на кораблі. Ось і все – не такий великий клаптик, аби зшити ті шість літ докупи.

Як це не дивно, але про повернення на Південь мене змусила замислитися дівчина, яку я побачив у сутінках на маленькій станції в Індіані. Вона, в суворій рожевій органзі, кинулася на шию чоловікові, котрий зійшов із потяга й хутко повела його до автівки, що на них чекала. Мені стисло серце, бо здалося, що вона заманює його у втрачений світ літа моєї молодості, де час завмер, а чарівні дівчата туманно розпливалися, як і все минуле, що сонно пропливало вечірніми вуличками. Гадаю, ця поезія – чоловіча мрія північанина про Південь. Та тільки через місяць я надіслав Ейлі телеграму й негайно кинувся за нею в Тарлтон.

Був липень. Готель Джефферсона здавався, на диво, обшарпаним і старомодним – у їдальні учасники благодійного клубу періодично наспівували мелодію, що в пам’яті моїй давно асоціювалася з офіцерами та дівчатами. Я впізнав таксиста, котрий підвозив мене до будинку Ейлі, проте його «Так, лейтенанте» звучало непереконливо. Я був усього одним із двадцяти тисяч.

Це були три загадкових дні. Гадаю, що свіжість її юності набула дещо зрілого сяйва, проте я не можу стверджувати це переконливо. Вона й досі була такою ж привабливою, що хотілося торкнутися тієї сутності, що тремтіла на її губах. Ні… зміни були набагато серйознішими.

Я відразу ж помітив, що вона змінилася. Нотки гордості, натяки на те, що вона знала таємниці світлих, найкращих довоєнних днів, – зникли з її голосу; їх не було, бо тепер усе кружляло навколо напівсмішних, напівпрезирливих жартів про новий Південь. І все було розсіяне з цієї бесіди – теперішнє, майбутнє, вона, я, – аби не змовкати й не залишати часу на роздуми. Ми потрапили на веселу вечірку на честь молодої одруженої пари, й вона була центром нервових веселощів на ній. Врешті-решт їй уже не вісімнадцять, однак і тепер у ролі одчайдушного блазня вона все ще була привабливою, як і завжди.

– Ти щось чула про Ерла Шоуна? – запитав я її наступної ночі, коли ми вирушали на танці в заміський клуб.

– Ні, – на хвилю вона стала серйознішою. – Я часто думаю про нього. Він був … – вона завагалася.

– Продовжуй.

– Я хотіла сказати, що він був чоловіком, якого я любила найбільше, проте це б не було правдою. Насправді, я ніколи його не любила, бо тоді б вийшла за нього заміж, і неважливо, у якому віці, чи не так? – вона з цікавістю глянула на мене. – Зрештою, я б так до нього не ставилася.

– Це було неможливо.

– Авжеж, – погодилася вона невпевнено. Її настрій змінився, вона стала легковажною: – Як же ж ці янкі нас обманювали, бідолашних дівчат із Півдня. Боже мій!

Коли ми дісталися заміського клубу, вона, як хамелеон, розтанула в незнайомому для мене натовпі. На майданчику танцювало нове покоління, з меншою гідністю, ніж те, що я знав, і жоден не став цією частиною безхарактерного, збудженого суспільства більше від Ейлі. Можливо, вона відчула, що у своєму бажанні втекти від провінціальності Тарлтона йшла за поколінням, котре не мало послідовників – вона приречена на самітне блукання. Та тільки яку вона програла війну, сховавшись за білими колонами її веранди, – я не знаю. Думаю, вона помилилася, щось пропустила. Її дика жвавість, що й досі збирала достатню кількість чоловіків, конкуруючи з натовпом молоденьких і свіжих дівчат, стала визнанням поразки.