Джек Лондон - Міжзоряний мандрівник

Відмикаючи одну по одній камери, вони били й катували в’язнів. Вони були справедливі: я, так само, як й інші, дістав те, що мені належало. Це був тільки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нікого з нас у присутності найманих звірів штату. Це було попередження, щоб кожен знав, що на нього чекає у залі катувань.

Я пройшов крізь криваве пекло довічного ув’язнення, проте найжахливішим, далеко страшнішим, ніж те, що вони незабаром зроблять зі мною, були муки, які ми тоді витерпіли в карцері.

Першим узяли на допит Довгаля Біла Годжа, до всього звиклого горянина. За дві години він повернувся, чи радше, його притягли назад і кинули на кам’яний діл камери. Тоді взяли Луїджі Полаццо – сан-франциського урвиголову, що належав до першого покоління італійських переселенців. Коли його вели, він глузував із тюремників, обсипав їх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.

Чимало часу пройшло поки Довгаль Біл трохи опам’ятався і, перемагаючи біль, зміг більш-менш говорити.

– Що воно за історія з якимсь динамітом? – спитав він. – Чи хто знає щось про нього?

З нас ніхто нічого, звісно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.

Луїджі Полаццо повернувся менш як за дві години, але вже калікою. Він щось бурмотів, ніби в гарячці, й не міг відповісти на жодне запитання, що сипались на нього вздовж лункого коридору. Тим, на кого чекала така сама доля, кортіло знати, що з ним робили та про що допитували.

Упродовж сорока восьми годин його ще двічі тягали на допит. Після цього, уже як белькітливого недоумка, перевели у відділення для божевільних. Кремезний, плечистий, із добре розвиненим огруддям, із широкими ніздрями й чистою кров’ю, він ще довго там буде жити та щось бурмотіти, тоді як я давно вже повисну на мотузі й назавжди звільнюся від катувань каторжних тюрем Каліфорнії.

Одного по одному брали в’язнів на допит і назад приводили каліками, що потім у нестямі кричали й голосили по своїх темних камерах. І коли я, лежачи, прислухався до цих стогонів та зойків, до тупого мурмотіння збожеволілих від страшних мук бідолах, мені невиразно згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усі ці стогони та зойки.

Згодом, як ви довідаєтесь, я пригадав, що то був стогін і лемент галерних рабів, прикутих до лавок, і чув я його, сидячи на кормі римської галери, що пливла в Александрію. Я тоді був начальником військового загону і їхав до Єрусалима. Проте про це я пізніш розкажу… А тим часом…

Тим часом вигадана підготовка до втечі скувала жахом увесь карцер. Протягом нескінченних годин чекання мене не залишала думка, що і я піду за іншими, що й мені доведеться відбути все те пекло, яке відбули інші, що мене так само притягнуть напівживим калікою і шпурнуть на кам’яний діл за залізними дверима моєї камери.

І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалісно б’ючи й лаючи, потягли кудись, і врешті я опинився перед капітаном Джемі, начальником в’язниці Есертеном і десятком найманих катів, що тільки чекали знаку почати свою роботу. Проте їх послуг і не треба було.

– Сідайте, – звелів мені начальник Есертен, показуючи на міцне дерев’яне крісло.

Я був хворий, виснажений із голоду й спраги, змордований побоями, що їх зазнав після п’яти діб карцеру та вісімдесяти годин пекельної сорочки. Я був пригнічений нашою гіркою долею і жахався того, що зі мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з іншими, – і я, жалюгідний, тремтячий недобиток, колись професор агрономії в спокійному університетському місті, не наважувався сісти в крісло.

Начальник Есертен був високий і дужий чолов’яга. Він схопив мене руками за плечі. Я був соломинка проти нього. Він підняв мене і швиргонув у крісло.

– Тепер, – промовив він, коли я намагався трохи звести дух і притлумити біль, – кажи все, Стендінгу. Викладай усе, що знаєш, коли хочеш зберегти свою шкуру.

– Я не знаю, що сталося… – почав я.

І далі не пішов. Він заревів, підскочив до мене, підняв догори й знову шпурнув у крісло.

– Не дурій, Стендінгу! – промовив начальник – Признавайся чесно, де динаміт?

– Я нічого не знаю ні про який динаміт, – відповів я. Він знову підняв мене догори й кинув у крісло.

Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тиші останніх своїх днів, те шпурляння видається мені найжахливішим. Міцне крісло поступово розпалося вдрузки.

Натомість принесли нове; невдовзі й воно поламалося. Приносили все нові й нові крісла, і допит про динаміт тривав далі.