– Авжеж, – відповів Джексон.
– Як серце?
– Чудове.
– То ви вважаєте, що він витримає десять день?
– Будьте певні.
– Не вірю! – люто гримнув начальник. – Проте спробуємо. Лягай, Стендінгу.
Я слухняно ліг долілиць на розстеленій пекельній сорочці.
Начальник на мить ніби завагався.
– Повернись! – наказав він.
Я спробував повернутись, але був такий кволий, що тільки безпорадно заборсався долі.
– Удає, – зауважив Джексон.
– Ну гаразд, перестане вдавати, коли я його доконаю, – сказав начальник. – Допоможіть йому. Мені ніколи з ним воловодитись. Мене перевернули на спину, і я глянув начальникові в обличчя.
– Стендінгу, – озвався він повагом. – Більше я не буду з тобою панькатись, я втомився, мені надокучила твоя впертість. Терпець мені урвався. Лікар Джексон каже, що ти ще можеш і десять днів витримати в цій сорочці. Уяви, що з тобою буде. Я хочу дати тобі останню нагоду. Признайся, де динаміт. Тієї миті, як він буде у мене в руках, я заберу тебе звідси. Ти скупаєшся, поголишся і вдягнеш усе чисте. Я на півроку залишу тебе спочивати й оклигувати в шпиталі, а тоді призначу бібліотечним старостою. Це найбільше, що я можу для тебе зробити. До того ж ти ні на кого не доносиш. Ти єдиний у цілому Сан-Квентіні знаєш, де динаміт. Ти нікого не скривдиш, коли признаєшся, а тобі буде тільки добре. А якщо ні… – Він замовк і недвозначно знизав плечима. – Якщо ні, то тебе зашнурують зараз у пекельну сорочку на десять днів.
Мене пойняв жах. Я був певен, так само як і начальник, що для такого кволого, як я, це означає смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як ніколи, вона була мені потрібна, і, як ніколи, я повинен твердо вірити в неї. Я усміхнувся в лице Есертенові й уклав свою віру і в усмішку, і в ті слова, що йому сказав.
– Бачите, начальнику, що я всміхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днів, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усміхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Морелові й Опенгаймерові?
– Ну, хіба не божевільні люди ці вчені? – пирхнув капітан Джемі.
Начальник в’язниці був запальної вдачі й сприйняв мої слова за образливі кпини.
– За це тебе тільки тісніше сповиють, – сказав він.
– Пропоную вам закластися, начальнику, – спокійно провадив я далі. – Сповивайте мене якнайтісніше, але справді, якщо через десять днів я посміхнуся вам, то дасте тютюну Морелові й Опенгаймерові?
– Ти щось дуже впевнений у собі.
– Упевнений, тому й пропоную закластися.
– Може, ти став набожним? – поглузував він.
– Ні, – відказав я, – просто в мені більше життя, ніж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто днів, коли хочете, а опісля я все-таки посміхнуся вам.
– Я гадаю, що для тебе, Стендінгу, й десять день забагато.
– Гадаєте? Ви певні? Коли певні, то ви ж нічого не втратите, вам не доведеться видавати десять центів на дві пачки тютюну. Чого ж ви тоді боїтесь?
– Я б оце зараз розтовк тобі пику й за два центи! – оскаженівши, закричав він.
– Я не дозволю собі стати вам на перешкоді, – я був ґречний до нахабства. – Бийте, скільки влізе, а в мене, проте, лишиться доволі місця на обличчі для усмішки. А поки ще ви вагаєтеся, чи бити, чи ні, то краще закладімся.
Треба остаточно знесилитись і втратити всяку надію на щось, щоб у самотинній камері так дражнити начальника в’язниці. Або ще й непохитно вірити в диво. Тепер я знаю, що вірив, і тому так чинив. Вірив у те, що сказав Морел. Вірив, що навіть сто днів у пекельній сорочці не доконають мене.
Капітан Джемі, мабуть, відчув, що я непохитно у щось вірю, бо він сказав начальникові:
– Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволів років двадцять тому. Вас ще тут не було. Він убив когось, посварившись за двадцять п’ять центів, і його засудили на довічно. Він був кухар. Дуже побожний. Якось він заявив, що по нього спустилася з неба золота колісниця, сів на розжарену до червоного плиту і почав смажитися, виспівуючи гімни та святі псалми. Його звідти стягли, проте він прогорів аж до кісток і за два дні задер копита у шпиталі. До самого кінця він запевнив, що не чув жару, – і не застогнав ані разу.
– Ну, Стендінг у нас застогне, – буркнув начальник.
– Коли ви такі певні, то чому ж не пристаєте на мою пропозицію? – і далі дражнив я начальника.
Він так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому стані.
Лице йому скривилося. Він стиснув кулаки, і я подумав навіть, що він накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, він опанував себе.
Читать дальше