Френсис Бернетт - Таємний сад

– Весна йде, – сказав він. – Чуєш її запах?

Мері понюхала повітря й відповіла:

– Пахне чимось хорошим, свіжим і вологим.

– Це землею пахне, – пояснив Бен. – Он там, у квітниках, скоро все заворушиться. Сонце пригріє, й з-під землі покажуться зелені паростки…

– А що з них виросте?

– Крокуси, нарциси… Ти їх коли-небудь бачила?

– Ні. В Індії після дощів теж все буяє, але такого немає. Таке враження, що там все виростає за одну ніч.

– Ні, тут все не виросте за одну ніч, – сказав Бен. – Тобі доведеться чекати й стежити!

– Я буду, – відповіла Мері.

Скоро дівчинка почула м’який шелест крил і відразу здогадалася, що прилетіла вільшанка. Пташка була дуже суєтна та весела, стрибала біля самих ніг Мері й, схиливши голівку набік, хитро дивилася на неї. Мері запитала Бена:

– Як гадаєте, вона мене пам’ятає?

– Звісно! – вигукнув Бен. – Вона знає всі качани в яру, не тільки людей. А тут ніколи не бачила маленької дівчинки, тож їй хочеться все дізнатися про тебе…

– А в тому саду, де вона живе, теж все ворушиться під землею? – запитала Мері, сподіваючись, що добрий настрій розговорить Бена. Але він спохмурнів і пробурчав:

– У якому саме саду?

– Де є дерево, обсаджене трояндами, – проказала Мері, бо так і не змогла притлумити свою цікавість, попри застереження Марти не говорити на цю тему. – Там всі квіти померли чи деякі все-таки оживають влітку?

– Запитай у неї, – сказав Бен, посунувши плечем в напрямку вільшанки. – Вона одна це знає. Там уже десять років ніхто не бував.

Мері чомусь зараз подумалося, що вона теж народилася цілих десять років тому.

Дівчинка повільно рушила стежкою, розмірковуючи над почутим. І зрозуміла, що починає любити сад, як раніше полюбила пташку, Дікена, Мартину маму. Та, власне, й Марту теж. Їй здавалося, що вона любить дуже багатьох людей, адже до переїзду в Англію не звикла нікого любити. Тому й про пташку думала, як про людину.

Мері вийшла на доріжку біля зарослої плющем стіни, над якою виднілися верхівки дерев, і, коли пройшлася нею вдруге, раптом почула щебетання. Озирнувшись, побачила на порожній клумбі ліворуч від доріжки вільшанку, яка вдавала, що порпається в землі, а не супроводжує Мері. Але дівчинка здогадалася, що вона весь час трималася неподалік, і це наповнило її таким захопленням, що вона затремтіла від радості.

– Ти пам’ятаєш мене! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш! Ти найкраща пташка на світі!

Вільшанка, немов погоджуючись із цими словами, застрибала й зацвірінькала, а Мері говорила й говорила ласкаві слова, нахилившись до неї. Здавалося, між ними велася цікава бесіда. Пташка дедалі ближче підпускала до себе, ніби повністю їй довіряла.

Довіряла такій, як вона! Мері намагалася бути обережною, щоб не налякати це крихітне створіння. Вона була така щаслива, що ледве наважувалася дихати.

З одного боку клумбу обрамляли кущі, коротко підстрижені на зиму, і за мить вільшанка вже стрибала між ними, затримуючись на маленькій купці свіжонасипаної землі. Очевидно, собака намагався зловити крота й вирив досить глибоку яму.

Мері стежила за пташкою, яка підстрибувала на одному місці, доки її погляд не зупинився на якомусь предметі поблизу ями. Він нагадував залізне кільце, вкрите іржею. Тоді вільшанка злетіла на дерево, ніби запрошуючи дівчинку оглянути звільнене місце. Мері підійшла ближче й взяла іржаве залізяччя. Аж ні! В руках вона тримала старий ключ, який, схоже, дуже довгий час був у землі.

Мері випросталася й прошепотіла:

– Можливо, його зарили тут десять років тому. Схоже, це ключ від того саду!

Мері довго роздивляла знахідку, вертіла її в руках, обмірковуючи свої подальші дії. Оскільки вона ніколи ні в кого не питала ані дозволу, ані поради, то й цього разу думала тільки про те, як відшукати хвіртку, щоб подивитися, що знаходиться за тими стінами і чи вижили старі кущі троянд навколо зламаного дерева. Про те, щоб віддати комусь знайдену чужу річ й мови не могло бути.

Власне, їй дуже хотілося бачити цей сад тільки тому, що він був замкнений протягом такого тривалого часу. У її уяві він був особливим, і за ці десять років там мало відбуватися щось дивовижне. Крім того, Мері думала, що коли сад їй сподобається, то можна буде ходити туди щодня, замикати за собою хвіртку і гратися на самоті. Ніхто не знав би, де вона, бо всім відомо, що хвіртка замкнена, а ключ заритий в землю. Ця думка дуже потішила її.