Френсис Бернетт - Таємний сад

– Хтось плакав… Там точно хтось плакав… – голосно сказала вона.

Мері вже вдруге чула крик і вирішила, що колись дізнається, в чому справа. Цього ранку вона побачила багато чого, тож почувалася так, ніби зробила довгу подорож. В усякому разі трохи розважилася: погралася кістяними слониками й бачила сіру мишку з дитинчатами в оксамитовій подушці.

Через два дні після цієї пригоди нарешті розпогодилося. Мері, прокинувшись вранці й одразу подивившись у вікно, залементувала до Марти:

– Подивися на поле! Подивися!

Дощ припинився, а хмари віднесло вітром. Вітер теж затих, і над полем височіло яскраво-блакитне склепіння неба. Мері ніколи й уві сні не бачила такої сліпучої блакиті. В Індії небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озері. Тільки подекуди носилися маленькі білі перисті хмарки. Широкий польовий простір теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сірим.

– Так, буря минула, – радісно повідомила Марта. – В цю пору року так завжди буває – за ніч все минає, ніби бурі ніколи й не було й ніколи не буде. Це тому, що весна наближається. Вона ще далеко, але вже поспішає.

– А я думала, що в Англії завжди дощ і завжди похмуро, – сказала Мері.

– О ні! – аж вигукнула Марта, присівши біля чорного, свинцевого камінного приладдя. – Ну ви даєте!

– Що ти маєш на увазі? – серйозно запитала Мері.

Індуси розмовляли різними діалектами, деякі з них розуміла хіба що сотня людей, тому дівчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.

Марта засміялася так, як це було першого ранку.

– Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселіше, ніж деінде на світі. Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тоді побачите, як зацвітуть золотистий дрик, вереск, пурпурні дзвіночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать і заспівають жайворонки. Тоді вам захочеться встати на світанку й цілий день бути в полі, як це робить наш Дікен.

– А можна буде мені піти туди? – поцікавилася Мері, дивлячись у вікно на блакитний простір.

– Не знаю, – відповіла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своїми ногами, то хіба зможете пройти вісім кілометрів до нашої хатини.

– Мені хотілося б побачити ваше обійстя, – сказала Мері.

Марта кілька секунд пильно дивилася на неї, потім знову взялася за приладдя й почала чистити камінну решітку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дівчинки зовсім не таким похмурим, яким воно було одразу по приїзду.

– Я запитаю в матері, – сказала Марта перегодя. – Вона завжди знайде спосіб зробити, як треба. Незабаром в мене буде вихідний, і я піду додому. Пані Медлок дуже поважає мою матір, може, вона з нею поговорить.

– Я люблю твою матір, – сказала Мері.

– Ще б! – сказала Марта, шкрябаючи решітки.

– Хоч ніколи її не бачила.

– Звичайно, ні. Але вона така розумна, роботяща, добра, охайна, що її люблять всі, хто бачив і хто не бачив. Коли я йду додому через поле, то стрибаю від радості.

– Я й Дікена люблю, – додала Мері. – Хоч теж ніколи не бачила.

– Я вже казала вам, – відповіла Марта, – що його люблять пташки, зайці, дикі вівці, навіть лисиці. Знаєте, про що я думаю… – додала вона, зосереджено дивлячись на дівчинку, – а чи сподобалися б ви Дікену?

– Не сподобалася б, – сказала Мері своїм манірним, холодним тоном. – Я нікому не подобаюся.

– А самі собі ви подобаєтеся? – запитала Марта, ніби їй насправді треба було знати це.

Мері секунду вагалася, ніби обдумуючи відповідь.

– Ні… зовсім не подобаюся. Але донині я ніколи не думала про це.

Марта усміхнулася, ніби згадавши про щось приємне, домашнє.

– Мати сказала це мені якось… – мовила вона. – У той день я була не в гуморі. А вона якраз вмивалася, й побачила, що я зла на когось. Тоді обернулася до мене й сказала: «Ти наче лисеня! Те тобі не подобається, се не подобається. А чи подобаєшся ти собі?» Ці слова змусили мене замислитися, а потім засміятися.

Марта пішла, тільки-но подала Мері сніданок. Їй потрібно було пройти вісім кілометрів полем, щоб дістатися додому. Мері стало дуже самотньо. Вона пішла в сад, і спочатку оббігла десять разів навколо фонтана. Їй стало трохи веселіше. Й вона стала роззиратися довкола.

Маєток, залитий сонячним світлом, здавався зовсім іншим, як і вересове поле. Мері підняла обличчя й дивилася на небо, намагаючись уявити себе на одній з маленьких білосніжних хмаринок, що пливли над нею. Потім пішла до фруктового саду й там побачила Бена Везерстафа, який працював разом з двома садівниками. Зміна погоди, очевидно, добре подіяла на нього, й він сам заговорив до Мері.