Вашингтон Ірвінг - Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

Втім, після закінчення шкільних занять Ікабод ставав для старших хлопчаків другом і приятелем, ділив їхні забави та ігри, а в святкові дні проводжав додому малюків, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, які славилися своєю хазяйновитістю, і про яких було відомо, що полиці у них битком набиті усілякими ласощами. Йому і справді доводилося підтримувати добрі стосунки з учнями, адже дохід від школи був настільки незначний, що його ледь вистачило б на хліб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит і, незважаючи на сухорлявість, вирізнявся не меншою, ніж анаконда, [6] Анаконда (рід удава) – назва найбільшої змії Південної Америки, здатної проковтнути величезну кількість їжі здатністю збільшуватися в об'ємі. Отже, задля того, щоб підтримати себе, він харчувався і жив, відповідно до місцевого звичаю, у тих фермерів, чиї діти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, він переселявся потім в інший, тягаючи за собою все своє надбання, що вміщувалося у паперову хустку, і обходив таким чином всю околицю.

Однак щоб це не лягло непомірним податком на гаманець його господарів-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя – ледарем і трутнем, він вдавався до різних прийомів, які мали б продемонструвати, що він тією ж мірою корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив з ними на сінокіс, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового вогнища. Він забував у цій роботі про непогрішний авторитет і про абсолютну владу, яку мав у своїй маленькій державі – у себе в школі, і був уособленням люб'язності і чемності. Коли він пестив дітлахів, особливо молодших, він здобував прихильність в серцях матерів і, подібно до лютого лева, що у давні часи колисав ягня, годинами сидів з якимось малюком на коліні, розмірено гойдаючи ногою ще і колиску.

За всіх своїх інших обов'язків він був також регентом і клав у кишеню чимало блискучих срібних шилінгів, навчаючи місцеву молодь співу псалмів. Сповнений гордості і пихи, у недільні дні він займав своє місце на хорах церкви, попереду групи добірних співаків; стоячи тут, він вважав в глибині душі, що пальма першості, безперечно, належить йому, а не священику. Його громовий голос заглушав голоси всіх, хто молився, і досі в цій церкві можна почути якісь дивні рулади і завивання. Та хіба лише в церкві! Їх можна почути навіть за півмилі звідси, по той бік ставка з млином; стверджують, ніби вони є прямими нащадками тих самих рулад і тих завивань, які колись видавав Ікабод. Так, за допомогою маленьких хитрощів і вивертів, або, як то кажуть, «всіма правдами і неправдами», наш вельмишановний педагог заробляв, слід сказати, непогано; тож усім, хто не має ані найменшого уявлення про зусилля, яких потребує інтелектуальна праця, здавалося, що доля послала йому надзвичайно легке й безтурботне життя.

Сільський вчитель – зазвичай особа, яка має певну шану і вагу серед жіночої половини села; на нього дивляться, відверто сказати, як на білоручку, як на людину якоюсь мірою близьку до панів, незрівнянно більш освічену і тонку в поводженні, ніж неотесані сільські хлопці, як на людину, яка поступається вченістю хіба що священику. Відтак його прихід до будинку здатен здійняти сполох за чайним столом у фермера – доводилося ставити на стіл понадштатну страву у вигляді тістечка, ласощів або при нагоді навіть срібний парадний чайник. Саме з цієї причини нашому вченому чоловікові надзвичайно таланило також на усмішки місцевих дівчат. А яка картина відкрилася б для нашого ока, якби нам вдалося побачити його у перервах між недільними службами, коли він виблискував розумом у дівочому товаристві на церковному подвір'ї! Він зривав для дівчат грона дикого винограду, що обвивав стовбури навколишніх дерев, читав усі без винятку могильні епітафії, коли прогулювався, оточений їхньою зграйкою, уздовж берега впритул до кладовища млинового ставка, в той час як боязкі сільські телепні ніяково плелися позаду та ладні були луснути з досади і заздрили його спритності й розкутості.

Завдяки кочовому способу життя він до того ж являв собою своєрідну «ходячу газету», бо переносив з хати до хати повні короби місцевих пліток, а отже його завжди зустрічали з неприхованим задоволенням. Окрім цього, жінки поважали в ньому людину неймовірної ерудиції, оскільки він прочитав від А до Я кілька книжок і знав напам'ять «Історію чаклунства в Новій Англії» Коттона Мезера, в непогрішність якої, слід зазначити, вірив усією душею.