Вашингтон Ірвінг - Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

Ось такий, загалом, зміст забобонної легенди, що стала основою для низки дивних історій, поширених в цьому царстві тіней; що ж до примари, то біля всіх домашніх вогнищ цієї місцевості її звуть не інакше як Вершник без голови з Сонної лощини.

Примітно, що пристрасть до надприродного, яку я згадував перед цим, властива не тільки уродженцям долини, – вона у якийсь непримітний спосіб захоплює всякого, хто поживе в ній певний час. Хай би яким тверезим і розважливим був до переселення в цю дрімотну місцевість новоприбулий, можна не сумніватися, що невдовзі він теж підпаде під вплив чар, що витають у повітрі, і перетвориться на великого мрійника, схильного до марень і видінь.

Я згадую цей тихий і спокійний куточок зі щирим схваленням: у таких маленьких забутих голландських долинах, розкиданих по великому штату Нью-Йорк, ані населення, ані традиції, ані звичаї не зазнають жодних змін. Тож стрімкий потік переселень і прогресу, що безперервно змінює вигляд інших областей нашої неспокійної країни, залишається тут зовсім непоміченим. Такі долини подібні до крихітних затонів біля берегів бурхливих струмків; затонів, де можна бачити, як соломинка або повітряна бульбашка застигли собі мирно на якорі або повільно кружляють в іграшковій бухточці, і їх не зачіпає порив течії, що прокотився поряд. І хоча відтоді, як я походжав серед дрімотних тіней Сонної лощини, минуло чимало літ, я все ще запитую себе, чи не ростуть в її богоспасенному лоні ті самі дерева і ті самі сім'ї?

У цьому загубленому куточку, у віддалений період історії Штатів, інакше кажучи – років тридцять тому, жив досить шанований молодий чоловік на ім'я Ікабод Крейн, [4] Ікабод – рідкісне чоловіче ім’я біблійного походження. У перекладі з давньоєврейської означає «нещасливий», «бідолаха» який оселився, або, як він сам визначив, «затримався» у Сонній лощині з метою навчання місцевих дітлахів. Він походив із Коннектикуту – штату, який, забезпечуючи всю федерацію піонерами не тільки у звичному значенні цього слова, а й тими, що здатні виорати мозок, щорічно посилає за свої межі легіони колоністів і сільських вчителів, що викорчовують прикордонні ліси. Прізвище Крейн [5] Крейн (Crane) – журавель (англ.) досить добре пасувало його зовнішності. Це був високий, вкрай худий, вузькогрудий і вузькоплечий хлопець з величезними руками і такими самими ногами: кисті рук вилазили в нього з рукавів на цілу милю, ступні легко могли б зійти за лопати, та й уся його постать була на рідкість незграбною. У нього була крихітна, сплюснута на маківці голівка, величезні вуха, великі зелені, немов скляні, очі, довгий як у кулика ніс – геть тобі флюгер в образі півника, що красується на спиці і вказує напрямок вітру. Коли вітряної днини в одежі, що роздувається, як вітрило, він великими кроками спускався схилом пагорбу, його можна було сплутати з демоном голоду або опудалом, яке втекло з кукурудзяного поля і сходило на землю.

Його школа була низьким будинком з колод і складалася з єдиної великої світлиці; вікна її були або засклені, або заклеєні аркушами старих зошитів. Тоді, коли не було занять, школа охоронялася за допомогою прикрученого до дверної ручки вербового прута і кілків, що підпирали віконниці, тож злодія, який міг легко проникнути всередину, на виході чекали деякі перешкоди. Цілком можливо, що ідею цього хитромудрого пристосування підказав будівельникові школи Йосту ван Гуттену таємничиий пристрій для лову вугрів. Шкільний будинок був розташований в глухому, але мальовничому місці. Він примостився біля підніжжя порослого лісом пагорба; поблизу протікав струмок і росла страхітлива на вигляд береза. У спекотний літній день, коли, здається, засинає саме повітря, звідти доносився приглушений гул – учні Ікабода зубрили завдання, – це нагадувало дзижчання бджіл і переривалося час від часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагоді і моторошним свистом березових прутів, які підганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слід зазначити, що наш педагог був людиною сумлінною і незмінно дотримувався дорогоцінного правила: «Хто шкодує різок, той псує дитину». Учні Ікабода Крейна, вже повірте мені, зіпсованими не були.

Проте я аж ніяк не вважаю, що він належав до кола тих жорстокосердих шкільних владик, які дістають задоволення в мордуванні своїх підданих; навпаки, він чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, він звільняв від покарання кволі дитячі зади і перекладав його на нижню частину тіл фізично дужих учнів. Він милував худого, нещасного хлопця, що тремтів за найменшого помаху лози, проте справедливість при цьому нітрохи не страждала: вона винагороджувалася подвійною порцією різок, які присуджувалися кремезному, впертому і докучливому шибенику, що під лозою хмурився, пнувся і ставав дедалі впертішим та похмурішим. Він називав це «виконати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного запевнення в тому, що «він пам'ятатиме і буде вдячний йому до кінця своїх днів».