Hermann Hesse - Деміан. Кнульп

Скарбничку я наповнив фішками і поставив на місце, ніхто цього не помітив. Але і це могло розкритися будь-якої миті. Ще більше, ніж брутального кромерівського свисту, я почав боявся матері, коли вона тихенько підходила до мене, – а раптом вона почне про все розпитувати?

Оскільки я не раз з’являвся до свого кривдника без копійки, він став визискувати мене в інший спосіб. Я повинен був тепер працювати на нього. Якщо батько Кромера посилав його куди-небудь, той відправляв мене замість себе. Або він давав мені якесь важке завдання – проскакати десять хвилин на одній нозі чи приліпити якусь цидулку до спини перехожого. Ночами я уві сні продовжував відчувати ці муки і прокидався в холодному поту.

Я справді на якийсь час захворів. Я часто блював, мене лихоманило, а ночами кидало в жар і вганяло в піт. Мати відчувала, що зі мною щось негаразд, і всіляко виявляла мені свою турботливість, на яку я не міг відповісти їй довірливістю, і це мучило мене ще більше.

Одного вечора, коли я вже ліг спати, вона принесла мені шоколадку. Це був відгомін колишнього, коли я поводився чемно і як винагороду часто отримував перед сном якісь ласощі. І ось зараз вона стояла, простягнувши мені шоколадку. Мені стало нестерпно боляче, і я лише похитав головою. Вона запитала, що зі мною сталося, і погладила по голові. Я зумів тільки вичавити з себе: «Ні! Ні! Не хочу нічого…» Вона поклала шоколадку на нічний столик і пішла. Коли наступного дня вона стала розпитувати мене про це, я вдав, наче нічого не пам’ятаю. Одного разу вона привела лікаря, який, оглянувши мене, призначив вранішнє обмивання холодною водою.

Мій стан у той час був близький до божевілля. Серед порядку і спокою, що панували в нашому домі, я жив у страхові і муках, немов якась примара, не брав участі в житті сім’ї, іноді забуваючись на якусь годину. З батьком, який наполегливо вимагав від мене пояснень, я тримався замкнуто і холодно.

Порятунок від моїх мук прийшов із цілком несподіваного боку. Й одночасно з цим у моє життя увійшло щось нове, що продовжує впливати й понині.

У нашій гімназії з’явився новий учень. Він був сином заможної вдови, що оселилася в нашому місті, і носив на рукаві жалобну стрічку. Навчався він у старшому класі і був на кілька років старший. Але я, як і решта учнів, одразу запримітив його. Цей дивний учень, здавалося, насправді почувався набагато дорослішим, він ні на кого не справляв враження підлітка. Серед нас, пустотливих школярів, він рухався відчужено і вільно, немов дорослий, точніше, немов якийсь пан. Особливою шанобою він не був оточений, участі в іграх не брав, а тим паче – у бійках, проте його впевнений і рішучий тон у поведінці з учителями сподобався всім. Звали його Макс Деміан [3] … Звали його Макс Деміан … – Існує низка припущень стосовно того, з кого «списаний» цей образ. Називалися імена співучні Гессе з Маульбронської семінарії Густава Целлера, який нагадував Деміана зовнішнім виглядом і манерою поведінки, а також Артура Грезера, стосунки якого з Германом Гессе були 1916–1918 рр. нагадували стосунки вчителя й учня. Одні вбачали в Деміані «фігуру Христа» (Т. Зіолуовські), інші – образ демона (Х. Р. Шмід). Однак сам Гессе вказував на позаособовий, знаковий характер цього персонажа: «Демон, власне кажучи, не людина, а принцип, втілення певної істини, чи, якщо хочете, доктрини». Він зізнавався, що не вигадав це прізвище, воно приснилося йому уві сні і так сподобалося, що було винесене у заголовок роману. Якщо виходити з юнгівських «фігур» підсвідомого, то Деміан представляє «самість». .

Одного разу, як це вряди-годи траплялося в нашій школі, з якихось причин до нашої просторої класної кімнати приєднали ще один клас. То був клас Деміана. У нас, молодших, тоді був урок Закону Божого, а старші мали писати твір. Коли нам розтлумачували історію Каїна й Авеля, [4] … нам розтлумачували історію Каїна й Авеля … – Старозаповітна історія про вбивство Каїном свого брата Авеля розказана у Книзі Буття (4, 1—15). Деміан – цілком в дусі «глибинної психології – дає власну оцінку віроломному братовбивцеві, яка відрізняється від біблійної. Каїн у його потрактуванні не зловмисник, а мужня людина, яка стала на шлях індивідуації, яка відкинула лицемірне праведництво і яка визнає у своєму єстві не лише світлі, але й темні сторони… В одному з листів (квітень 1930 р.) Гессе писав з цього приводу: «Мені невідомі літературні джерела того, що в «Деміані» написано про Каїна, однак можна цілком припустити, що щось подібне є у гностиків. Те, що колись було теологією, для нас, нинішних, більшою мірою психологія, але істини одні і ті ж… І, здається мені, що навіть дуже можна розглядати Каїна, цього підданого облаюванню зловмисника, першого вбивцю, як оберненого на свою протилежність Прометея, як представника духу і свободи, який потрапив в опалу за свою хвацькість і сміливість. Мене не хвилює те, в якій мірі подібне сприйняття може поділятися теологами, як і те, що його могли не зрозуміти і не схвалити невідомі автори П’ятикнижжя. Біблійні міфи, як і всі міфи людства, не мають для нас жодної цінності, поки ми не наважимося тлумачити їх в особистому плані, для себе і для свого часу». я часто поглядав на Деміана, обличчя якого дивним чином приваблювало мене. Я бачив це розумне, світле, надзвичайно рішуче обличчя, уважно і зосереджено схилене над зошитом; він був схожий не на учня, який виконує завдання, а на дослідника, зануреного у свої власні роздуми. Приємним він мені не здавався, навпаки – я відчував якийсь спротив щодо нього – він був, на мій погляд, занадто зарозумілий і самовпевнений, і в його очах був той дорослий вираз, якого діти ніколи не люблять, – дещо сумовитий, з іскорками глузливості. Однак – із приязню чи з жалем – я раз по раз поглядав на нього. Та варто було йому тільки зиркнути на мене, і я злякано відводив свій погляд. Думаючи нині про те, як він тоді виглядав у ролі учня, я можу сказати: він був геть не такий, як інші, на ньому явно лежав відбиток самобутності, тому-то він і привертав до себе погляди, хоча водночас він робив усе, щоб не привертати до себе уваги, – тримався й поводився, ніби перевдягнений принц, що перебуває поміж селянською дітлашнею і всіляко намагається видаватися таким, як усі.