Hermann Hesse - Деміан. Кнульп

У всій цій події, про яку я щойно розповів, ця мить була найважливішою, вона запам’яталася мені найбільше. Це була перша тріщина у світлому образі батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося моє дитяче життя і які кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, які ніхто не помічає, складається внутрішня, найсуттєвіша лінія нашої долі. Така тріщина, такий надлом згодом заростають, загоюються і забуваються, але вони продовжують існувати й кровоточити в найпотаємніших закутках.

Я одразу жахнувся цього нового почуття і був готовий кинутись цілувати батькові ноги, щоб перепросити його за це. Але відвернути невідворотне неможливо, кожна дитина це відчуває і знає так само глибоко, як і будь-який мудрець.

Я усвідомлював необхідність обдумати все це, поміркувати, як мені діяти завтра, але на той час нічого не міг придумати. Увесь вечір я був зайнятий тільки тим, що звикав до зміни атмосфери в нашій вітальні. Ось настінний годинник і стіл, Біблія і дзеркало, книжкова полиця і картини на стіні… Вони немовби прощалися зі мною, я із завмиранням серця бачив, як мій світ, моє славне, щасливе життя відходить у минуле, відокремлюється від мене. Але я відчував, як пов’язаний з отим новим, що сковує мене, і як наповзає оте темне й чуже. Я вперше відчув подих смерті, а смак її гіркий, бо вона – це тремтіння і страх перед страхітливим переродженням.

Я зрадів, коли нарешті опинився у ліжку… До того ж я пройшов через останнє чистилище – вечірня молитва, і потім ми заспівали псалом, що мені найбільше подобався. Але я не співав разом з усіма – кожен звук був отруєний жовчю… Я не молився разом з іншими, коли батько виголошував благословення і завершив: «…нехай пребуде з нами всіма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милість Божа була з ними всіма – але вже не зі мною… Змерзлий і глибоко виснажений, я пішов геть.

У ліжку, коли я трохи відлежався і мене лагідно огорнуло тепло і захищеність, серце моє від страху ще раз метнулося і тоскно затріпотіло від згадки про те, що сталося. Матінка, як завжди, побажала мені на добраніч, її кроки ще відлунювали в кімнаті, світло її свічки ще жевріло за нещільно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж відчула!), поцілує мене й запитає лагідно, вибачливо, і тоді я розплачуся, розтане грудка у мене в горлі, я обійму її і розповім усе-усе, і я буду врятований! Але щілина між дверима й одвірком уже стемніла, а я все ще дослухався і думав: ось так воно й мусило неодмінно статися…

Потім я думками повернувся до скоєного й поглянув своєму ворогові в обличчя. Я виразно побачив, як він примружив одне око, його рот брутально кривився, і поки я дивився на нього, переймаючись неминучим, він усе більшав і потворнішав, його злісне око сатанинськи зблискувало. Він стояв зовсім близько біля мене, аж поки я не заснув. Але потім сни мої були вже не про нього і не про скоєне. Мені снилося, що ми пливемо в човні – батьки, сестри і я, навколо нас тільки спокій і відблиски гарного літнього дня. Я прокинувся серед ночі, ще відчуваючи смак блаженства, що залишався в мені, ще бачив, як мерехтять на сонці білі сукні сестер, і перенісся з усього цього раю в те, що відбулося нещодавно: ось навпроти мене знову стояв ворог з його злісним поглядом.

Вранці, коли до кімнати квапливо увійшла мати і сказала, що вже пізня година, а я ще чомусь у ліжку, вигляд у мене був кепський, а коли вона запитала, чи мене не турбує щось, мене знудило.

Цим, здавалося, дещо вдалося виграти. Я коли хворів, дуже полюбляв валятися в ліжку, попивати ранковий чай із ромашки, прислухаючись, як мати прибирає в сусідній кімнаті, а Ліна зустрічає в передпокої різника. До обіду без уроків у школі. То було щось чарівно-казкове; сонце заглядало в мою кімнату й було не тим сонцем, від якого в школі затуляли зелені фіранки. Але сьогодні це не потішило, а набуло якогось фальшивого звучання.

От якби я був мертвий… Але я тільки трохи нездужав (що траплялося часто), і це нічого не вирішувало. Це захищало мене від шкільних уроків, але аж ніяк не від Кромера. Він однаково буде чекати мене об одинадцятій на ринку. І в материнській ласці теж не було зараз нічого втішливого – вона лише обтяжувала і завдавала болю. Невдовзі я вдав, що сплю, а сам став розмірковувати. Нічого це не вирішувало – об одинадцятій мені необхідно бути на ринку! Отож о десятій я тихенько встав і сказав, що вже почуваюся краще. Як завжди в таких випадках, це означало, що я повинен або все-таки валятись у ліжку, або ж по обіді піти до школи. Я сказав, що краще вже піду до школи.