Френсіс Фіцджеральд - Гітара, кості, кастет

– Я про нього попіклуюся, – перебила Амантіс, – та куди ж-бо ви зібралися?

– Саутгемптон. Це, мабуть, найпривабливіше місце з усіх тих, що поблизу – туди я й зібрався.

Амантіс від здивування стрибнула на ноги.

– І що ви там робитимете?

– Слухайте, – Джим довірливо прихилився до неї. – Ви справді хотіли б стати нью-йоркською світською леді?

– Ще і як.

– Це все, що потрібно було вияснити, – нерозбірливо озвався він. – Ви просто пару-трійку тижнів чекайте тут, на цій веранді… і спіть собі. А якщо навідуватимуться до вас перукарі з волоссям на рукавах, то гоніть їх. Кажіть, що спати хочеться.

– А потім що?

– Потім пришлю вам звістку. Повідомите старому батечку, що він може судити всіх, кого хоче, проте за танці не посміє. Мем, – продовжував він рішучим тоном, – Світськість! Та через місяць я забезпечу вам таку світськість, що й зроду вам не снилася.

Далі Джим волів не говорити нічого. Тримався він так, що можна було подумати: він доставить Амантіс до моря розваг й почне зі всієї сили занурювати її туди зі словами: «Ну як, мем, вам достатньо весело? А чи не підкинути більше розваг, мем?»

– Що ж, – протягнула Амантіс, ліниво міркуючи, – розкіш липневого й серпневого сну мало з чим зрівняється, та якщо напишете листа, я із задоволенням заскочу в Саутгемптон.

Джим щасливо схопився за пальці.

– Світськість, – запевнив її своїм командним тоном, – яка вам і не снилася.

Через три дні у двері громіздкого й приголомшливого маєтку Медісон-Харлан в Саутгемптоні постукав молодик із жовтим пером у солом’яному капелюсі. У дворецького він запитав, чи в будинку проживають юні особи віком від шістнадцяти до двадцяти. Йому відповіли, що опису відповідають міс Женев’єва Харлан та містер Рональд Харлан, опісля чого гість простягнув дворецькому незвичайну картку та спокусливим джорджіанським діалектом попрохав ознайомити з нею вищезгаданих осіб.

У результаті він цілу годину тет-а-тет бесідував із містером Рональдом Харланом (учнем школи Хіллкіс) та міс Женев’євою Харлан (доволі відомою відвідувачкою Саутгемптонських балів). Коли він покидав маєток, у руках у нього була коротка записка, в якій вгадувався почерк міс Харлан і яку, разом зі своєю своєрідною карткою, він простягав вже в сусідньому великому маєтку. Особняк належав сімейству Кліфтон-Гарно. Магічним чином він домігся бесіди зі схожою аудієнцією.

Молодик простував далі: стояв спекотний день, чоловікам у публічних місцях не дозволялося знімати свої піджаки, та Джим, житель найпівденнішої Джорджії, наприкінці своєї подорожі залишався таким же свіжим і бадьорим, як і на початку. Того дня він відвідав десять маєтків. Кожен, хто слідував би за ним, прийняв би його за досить обдарованого бутлегера з продукцією вищого ґатунку.

Прохання побачитися саме з юними членами сім’ї звучало так незвично, що навіть найбільш суворі дворецькі втрачали закостенілу пильність. Коли він покидав маєтки, уважний спостерігач помітив би, що кожного разу групка зацікавлених очиць супроводжувала його до виходу, а піднесений шепіт натякав про наступну зустріч.

Наступного дня він відвідав дванадцять будинків. Саутгемптон був надзвичайно великим: він міг би ходити так ще тиждень, не зустрівши двічі одного й того ж дворецького – та цікавили його лише багаті, розкішні особняки.

Третього дня Джим зробив те, що у свій час радили багатьом, та небагато робили, – він винайняв зал. Либонь, йому підказали мешканці громіздких особняків віком від шістнадцяти до двадцяти.

Орендований зал колись був «Приватною гімназією містера Сноркі для джентльменів». Він розташовувався над гаражем південної частини Саутгемптона і в дні своєї колишньої слави, мушу повідомити із жалем, був тим місцем, де джентльмени під пильним наглядом містера Сноркі виправляли наслідки бурхливо проведеної ночі. Зараз зал занедбали – містер Сноркі закинув цю справу, виїхав з міста та помер.

А зараз ми пропустимо три тижні, протягом яких, припустимо, проєкт, пов’язаний з орендою залу та відвідинами дюжини найбільших особняків у Саутгемптоні, йшов своїм мирним шляхом.

Одразу перейдемо до того липневого дня, коли містер Джим Пауелл відправив телеграму міс Амантіс Пауелл.

У ній говорилося те, що, якщо міс все ще прагне розкошів вищого суспільства, то їй слід прибути в Саутгемптон найшвидшим потягом. А він зустріне її на вокзалі.

У Джима вільного часу не було, тож, коли вона не прибула у вказаний час, він не став її чекати. Джентльмен припустив, що Амантіс прибуде іншим потягом, розвернувся, зібравшись надолужити свій проєкт… і… і зустрів її у дверях вокзалу; вона ввійшла з вулиці.