Ґео (Георгій) Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна

Поки Терещук старанно розглядав з усіх боків папірця, двері хати тихо рипнули. Гай обернувся й побачив, що до нього з великим кухлем води підходить білява дівчина. Те, що вона білява, і те, що в неї в руках кухоль, Гай побачив трохи згодом, а тепер він бачив лише одні широкі блакитні очі, що ввесь час ставали ширшими в його уяві, поки не заполонили ввесь мозок, поки не стали двома фйордами чарівної географічної мапи, бо вони були блакитними, як фарби на мапі, а справжніх фійордів Гай ніколи не бачив, – доки він не відчув у своїй руці холодне залізо кухля й фйорди знову стали блакитними очима.

Гай і Марія, яка винесла йому води, наче зачаровані, дивилися один на одного. Вони були захоплені, вражені, немов вони колись бачили один одного, наче колись вони один одному приснилися, наче така сама зустріч була кілька віків тому, і вони тепер дивуються з того, що знову зустрілися в таких самих умовах. Хіба не буває так: людині здається, що вона робить цієї хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин і умов.

Це уявляється якось туманно, цього ніяк не можна збагнути, але воно відчувається, як певна реальність дійсність, що її ось-ось ніби намацаєте рукою…

Щось подібне до цього відчували Гай і Марія і ніби не могли зрозуміти, що це таке. Чи це було справді? Чи це тільки здається?

Гай взяв у неї кухоль з водою і, поринаючи поглядом у блакитні фйорди, підніс його до вуст, але не помітивши, що ще не доніс, перехилив його, і вода полилася на землю. Марія перша захоплено посміхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.

– Правильно, молодий чоловік, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папірця. – Мені дуже приємно… Гадаю, що ви не одвернете своєї уваги від моєї гостинности.

Що хотів він сказати цими словами, Гай не зрозумів, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пішов тихою ходою через двір на вулицю до юрби. Гай так само не помітив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марію, і не помітив, що Терещук може навмисно залишив їх насамоті. Коли б Гай і не був захоплений іншим, то може він і помітив би це все, але він, передавши кухоль Марії, тепер тримав її руку в своїй руці, дивився на неї й нічого не помічав, що діється навколо нього.

Він бачив перед собою напрочуд знайому постать дівчини, бачив знайоме обличчя, очі, волосся, рухи і навіть голос.

– Мені здається, що я вас знаю, що я вас бачила десь! – почув Гай уперше її приємний голос, що здавався йому таким знайомим.

– Я певний того, – відповів Гай, – що ми жили десь поруч і зустрічались отак щодня.

Вони трохи помовчали, ніби риючись у давніх спогадах, відшукуючи щось потрібне, але невловиме, що мусіло все нагадати їм, сказати – хто вони й що з ними.

Але марно вони напружували свою уяву, їм не пощастило впіймати химерної згадки, викрити своє химерне почуття.

– Маріє! Ні, Маріє, я зовсім не знаю вас, – нарешті сказав Гай, – ви мені просто снились колись, і я назавжди запам’ятав це.

– Мені здається, що я вас знаю, що я знаю навіть, як вас звуть… Вас звуть… Ні, я боюсь, що я не вгадаю…

– Теодор, – підсказав він своє ім’я.

– Теодор? Ні, вас здається звали інакше, – замріяно й ніби розчаровано відповіла Марія.

– Коли? Хто? – засміявся Теодор Гай. – Ні, мене так звуть змалку, й іншого імени я ніколи не чув.

– Чи не хочете, Теодоре, ще води, бо ви ту розілляли? – запитала дівчина, перехиляючи порожній кухоль.

– Ні, не хочу, Маріє, ви краще розкажіть мені дещо про себе. Степан Терещук ваш батько?

Не зважаючи на те, що вони допіру познайомилися, що вони бачать один одного вперше, між ними не було жадної напружености, жадної ніяковости, що буває в таких випадках, і вони розмовляли, як давні знайомі. Гай з перших слів довідався, що Степан Терещук рідний батько Марії, що її мати недавно померла, що вона була нещасною жінкою скупого й химерного чоловіка і що між Марією та батьком теж напружені стосунки. Марія одверто оповідала про все Гаєві, і він теж не відставав, оповідаючи про свою роботу, життя та мрії.

Марія здавалася йому щохвилини кращою. Коли він раніше порівняв її очі з фйордами, то тепер в його уяві кожна її частинка вже мала таке саме гіперболічне порівняння. І ці порівняння були до того поетичні й нереальні, що коли б він справді побачив те, що утворила його уява, можливо, що він, сам творець, злякався б її й одразу зрікся б. Хіба не відомо, що всі закохані або ті, що наближаються до цього, перебільшують принади та красу свого об’єкту і все їм ввижається в інших фарбах та розмірах, як при звичайних почуттях. Отже, уявіть собі таку жінку, в якої очі, як фйорди, постать гнучка й тендітна, як лозина, біляве волосся – лани спілого жита, руки теплі та ніжні, як пелюстки якоїсь незнаної квітки, уявіть собі не і намалюйте. І коли ви не закохані, або коли ви не поет, то здивуєтесь, яка вийде з вашої уяви чудернацька потвора, ви здивуєтесь з неприродних, велетенських розмірів вашого твору й химерности, нереальности вашої уяви. Звичайні хиби людського тіла, людської краси здаватимуться тоді в порівнянні з вашим твором прекрасними рисами, а звичайні людські органи – витвором божественного нелюдського надхнення.