Селяни або презирливо відмовлялися від речей, що їх пропонували робітники, або в кращому разі пропонували саме те, що їм було непотрібне, і звичайно в мізерному розмірі.
В той день на селі Зігнуті Вільхи було храмове свято. Майже всі були вдома, і це, до певної міри, полегшувало обмін. Робітникам щастило на кілька хат проміняти яку-небудь річ.
Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.
– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!
Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.
– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.
– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..
– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..
Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:
– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.
Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:
– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.
– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.
Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.
– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…
– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.
– Ні.
– Піяніна!..
– От, піяніна! Піяніни у вас немає?
Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.
– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.
Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.
– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мідяно-цинко-сірчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до їжі замість соли або укропу, крім того, можна настоювати самогон або свячену воду! – іронічно заговорив Антошка, він же слюсар Антін Яновський.
Але цей жарт прийняли дуже серйозно і навіть з охотою, бо це було щось нове й небачене.
– А покажіть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.
Слюсар пошукав у своїх бездонних кишенях і витяг майже цілу жменю мідяних та залізних стружок. На обличчях робітників промайнула маленька посмішка, але вони поки що не викривали жарту.
– Хіба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.
– А ви зважте! Може, тут і більше!
Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своїми блискучими обрізами, а потім обережно підніс їх до свого м’якого й чутливого носа.
Тут уже компанія не витримала і голосно розсміялася, сміялися і деякі селяни, які може здогадалися, а може й знали, що це за річ – мідяні стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши сміх, серйозно поглянув на юрбу, а потім, не втрачаючи гонору, відповів:
– Ні, я такої штуки не вживаю!
– А ви спробуйте! Візьміть їх на зуб! Може, сподобається! – сміявся слюсар, – Може, тоді від піяніна охота відпаде.
– Пф! Ви мені грамохона або гармонію! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, ніколи не бачили, так подивіться, а потім привезіть. Кілька пудів борошна дам…
– Піяніно то ми бачили, а ви стружки замість піяніна покуштуйте!
– Киньте, киньте! Вони сміються! – заверещала істота у єдвабних штанах, підбігаючи до Василя Івановича.
Той тільки тепер зрозумів, чому раніше сміялася юрба. Він тепер почервонів так, що навіть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, і мимоволі розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.
Юрба одразу притихла, і дехто одійшов убік.
– Халамидники! – нарешті видушив він із себе. – Торбарі!..
Читать дальше