Ґео (Георгій) Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна

– А у нас діти з голоду пухнуть, – зауважив один з робітників.

– Нічого, – сказав Гай, – це минеться. Робітники інших країн в гіршому стані. Добре те, що влада в наших руках, а хліб буде. Ще який-небудь рік, і все налагодиться… Тоді, Максиме, до нас до клюбу, до читальні… Ех, заживем, братці, чорта заздрість візьме!..

Бадьорі слова Теодора Гая розворушили робітників, і вони з новою енергією блукали від хати до хати.

– От коли б організація в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робітникам. Швидко б справу налагодили, організовано… Шкода мені дивитися на це.

– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й організація… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарікаємо, а Тодик, мабуть, тільки й думає про те, як це все змінити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – відповів Антошка і одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути від нього слова, що підтвердять його відповідь.

– Авжеж правда!!!

– Але ж до чого дійшло нахабство! – продовжував Максим. – Вони захопили найкращу землю, крім того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корів, коней, всяку тварину за безцінь. Вже є скільки таких, що за дурничку повіддавали свої хати і тепер, живучи в них, відробляють за це. А в міщан вони скуповують різне шмаття та коштовні речі, все без розбору, що в очі впаде. Тут в одного дурисвіта піяніно в курнику стоїть, спочатку діти бавились ним, а тепер курам за сідало. Один тут є такий, що збирає самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грішми цілий куток стіни в хаті заліпив. І головне, що всі такі, що чекають когось, все ще сподіваються на когось…

– Єрунда, – сказав Гай, – потім відберуть всі музичні струменти для школи або клюбу. Все те, що накопичує буржуазія, все одно, що міжнародній банк для пролетаріяту. Прийде час, і ми все одержимо назад з відсотками.

Край села, осторонь, робітники побачили багату садибу. Велика хата під бляшаною покрівлею ніби допіру збудована. Великий двір з клунями та повітками теж був свідком не абиякої заможности господаря цієї садиби. Робітники підійшли ближче, і тут Максим зупинився.

– Це садиба Терещука, Степана Трохимовича, як його величають. Це перший багатій. З вами я до нього не піду. Він іноді скуповує багато речей… Я не піду, бо він побоїться, чого доброго, і стане прибіднюватись. Можливо, що ви в нього що-небудь проміняєте, а коли ні, то все-таки підіть, побачите, що то за цяця.

І Максим став прощатись з робітниками. Кожний з них міцно потис його загрубілу руку. Тут, між іншим, Антошка сказав якийсь дотеп, але зміст його був, що, мовляв, їхні руки мало чим відрізняються одна від одної своєю кількістю мозолів і зовнішнім виглядом.

– Прощайте, – сказав Максим, – може, зустрінемось.

– Обов’язково, – відповів Теодор, – пам’ятайте за клюб!

Швидко постать Максима загубилися між хатами. Робітники ж підійшли до самої садиби Терещука. Їхній слух одразу тут вразили неприродні звуки, які лунали з хати. Було чути, як хтось бере одну й ту ж ноту на якомусь зіпсованому інструменті.

– Слухайте, – раптом промовив Теодор Гай, прислухаючись, – слухайте, та це ж…

– Ще не вмер-ла У-к-раї-на і… – затягнув Антошка. – А диви! От продажна душа!

Тут до них підійшло кілька нових селян, і Теодор так і не зміг висловити свого здивовання. Знову почались торги. А невідомий палець все так само брав ноту за нотою, виводячи відомий гімн, без усякого сумління, але з наявною дбайливістю.

Гаєві чомусь пригадалося рипіння журавля, і йому немилосердно захотілося пити. Він відійшов од гуртка і зайшов у двір садиби. Коли він близько підійшов до хати, то одразу побачив у вікно старанного музиканта. Чиясь руда потилиця хилиталася в такт звуків, і рука старанно натискала на клявіші піяніна.

– Ей, пане, – гукнув Гай, – чи не можна у вас води напитися?

Музика одразу змовкла, потім рипнули двері, і на поріг хати вийшов сам Степан Трохимович Терещук.

Гай спочатку був розчарований, він гадав, що побачить постать приблизно таку, як у Василя Івановича, але побачив щось цілком протилежне, що ніяк не нагадувало попереднього аматора органів та грамофонів.

Степан Терещук був низького росту жилавий дядько, який міцно тримався на корчуватих ногах, і це робило його постать одразу видатною серед сотень інших. На ньому були добрі чоботи, сірі штани й розстебнутий піджак, що під ним була в міру вишита нитками блідого кольору холщова сорочка, а комір пов’язаний тонкою жовтуватою українською національною краваткою. Одяг його був дуже простий, і від загальної пошести на міську моду нічого не можна було помітити.