– Не маю.
– І не мали ніколи?
– Дитиною мала я бабуню…
Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.
– Ми ступаємо одною дорогою, – сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився…
Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались – далеко…
Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені…
Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.
– Хотів ще з вами попрощатися, – сказав і подав удруге руку.
* * *
– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тітка під час повороту додому.
– Говорила.
– І що він за чоловік?
Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він «поступовець» [79] Поступовець – передова, прогресивна людина.
.
– Гай, гай! – загомоніла тітка. – Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.
– І я мав честь говорити з ним, – обізвався вуйко з колючою іронією. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?
– Ха-ха! – сміявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні [80] Толкування – переклад.
держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти [81] Нота – оцінка.
. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum [82] Страховищем, спогадом, що викликає гнів ( лат .).
на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.
– Чую, що він соціаліст! – замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.
– Мене це зовсім не дивує, – відказав професор. – Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium [83] Середовище ( лат .).
до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він «поступовець»? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.
– Кажу, пане професор.
Він засміявся знов, а тітка закашляла.
– Знаєш, Наталочко, – обізвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?
– Що, вуйку?
– Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони – духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!
– А що найприкріше в цілій справі, – докинув професор, – це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!
– Справді, заразливе! – кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.
Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:
– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові « Stunden der Andacht » [84] «Години молитви» ( нім .).
. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть – чистить душу.
– Амінь! – шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.
– Коли собі бажаєте, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.
– Дякую, – відповіла я, – але я тепер читаю Шекспіра.
– То я буду просити о ті книжки, пане професор! – кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.
Читать дальше