Ольга Кобилянська - Царівна. Вибрані твори

– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб’юся.

– Не піддавайтеся ніяким впливам, – обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, – і кріпіть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливі на щоденщину!

– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.

– Можна.

– А тепер… тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! – просила я. – Він дістався без мого відома в Зонині руки…

– Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!

– Для вас може він її ще менше мати.

– Противно [74] Противно – навпаки. . Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим [75] Загорілий – палкий, завзятий. поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів.

– Все інше, – говорив, – тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв’язками.

В кінці спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.

– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, – відповів він нетерпеливо на мої слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

– Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

– Щоби бути досконалим, – відповів він, – треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб’є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно [76] Мильно – помилково. в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? – спитав Орядин. – Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії [77] Квестія – питання. бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної [78] Дотичний – відповідний. епохи, – і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з’явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.

Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.

Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:

– Я, може, не повинен був об тім говорити?

– Чому? – спитала я спокійно.

– А тому, що… але ні, – поправився зараз, – з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. – трохи згодом сказав: – Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?