Михайло Коцюбинський - Коні не винні (збірник)

Тепер знов ходжу за нею. Де вона – там і я невідступно. На британця – ані тіні уваги.

Він не існує для мене. Іду оддалік, за блакитним вуалем, або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядає вітрину – я стою поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ.

Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона – там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.

– До завтра? – питають мої.

– До завтра… – відповідають фіалки.

– Моя?

– Навіки.

А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.

Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.

Се все, що лишилось од мого роману…

Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі.

Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі.

Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти.

Ось вона – та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітає квіткою смерті. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває од серця листок за листком. Закаменіла на каменистому ґрунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї душа.

І так роками.

Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а агава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що родини принесуть смерть.

І на кожнім листку, який з болем одриває од серця, лишається слід од зубів.

Все має пору, для всього приходить свій час.

І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті.

Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев.

Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сині зуби мертво блищать на сонці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених передчасно на смерть.

Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.

Ave, mare, morituri te salutant!.. [47]

Мерва – потерта, непридатна солома. – Ред. (Тут і далі пояснення, позначені словом Ред., – редакційні, інші – авторські).

Перія (діал.) – пора. – Ред.

Духовні пісні.

Ангел смерті.

Ті, що їздили в Мекку.

Юродивим.

Оповісник.

Літня шапочка.

Піп і проповідник.

Такий, що не виповняє приписів ісламу.

Добрий вечір!

Старший дервіш, ігумен.

Вівтар.

Софта – семінарист.

Pour passer le temps (франц.). – Щоб провести час. – Ред.

Маграма – жіноче покривало.

Laissez faire, laissez passer!.. ( Франц.) – Хай буде, як буде!.. – Ред.

Charmant!.. (Франц) – Чудово!.. – Ред.

Tout le monde! (Франц) – Весь світ! – Ред.

Messieurs (франц.) – панове. – Ред.

Adieu, messieurs! (Франц) – До побачення, панове! – Ред.

Бесіда.

Цимбали.

Найвища духовна особа у мусульман.

Сильвети – силуети. – Ред.

In saecula saeculorum… (Лат) – На віки вічні… – Ред.

Powiedź, moje sеrce… (Польськ.) – Скажи, моє серце. – Ред.

Резиґнація (застар.) – відступ, зречення. – Ред.

Моje kochane dziecko … (Польськ.) – Моя кохана дитино. – Ред.