Михайло Коцюбинський - Коні не винні (збірник)

– Добридень вам, Мотре! А куди йдете?

Молодиця спинилась. Якусь часинку вона придивлялась.

– Дай, Боже! До куми! Відношу борщ, що позичала. – Мотря показала Семенові чорний горщичок. – А холодна вода?

– Зразу холодна, а потому нічого… – Він хотів ще щось сказати, та не знав що і лиш дививсь на Мотрю з-під долоні.

Мотря й собі стояла, неначе чекала чого. Далі обернулась і пішла дрібно-дрібно, наче молоді літа ізгадала.

Коли Мотря повертала від куми з порожнім горщичком, Семен сидів ще на березі та курив люльку.

– Почекайте, Мотре, щось маю казати! – гукнув Семен. Він підійшов до окопу і сперся на сухе ломаччя. Мотря стояла на вулиці, по той бік окопу.

– Не знати, переказувала вам Софія, перва сестра ваша, що я… щоб ви… – Язик не слухавсь Семена.

– Вона переказувала… – Мотря щільно стулила губи і спустила очі додолу, на горщичок.

– Що ж ви на се, Мотре? Чи зап’ємо згоду, чи ні?

– А я знаю… – Мотря знайшла на денці горщичка шматочок присохлої глини і почала його дуже уважно відколупувати нігтем.

– Справді, надумайтеся та йдіть до мене сидіти на віру. Адже самі знаєте, як погано, коли чоловік один, як палець… Хіба я не знаю, що й ви бідуєте, тиняючись по чужих хатах? Що з того, що ви заробляєте, коли тими грішми не знати, яку дірку залатати. За хату заплати, дров купи, купуй хліба і до хліба. А в мене все своє: і хата, і хліб, а господарюватимемо, то й до хліба буде. А заробите яку копійку, зложите докупи, от і гріш буде про всякий випадок… І веселіше буде: ви будете хазяйкою на своїм обійсті, а не вічною наймичкою. І чоловік буде, хоч не шлюбний, а все-таки чоловік… Дітей ми не будемо мати, та й нащо нам той клопіт, тепер і так тісно, поля обмаль, а людей – як сарани… А як уже поважатиму вас, ніколи й пальцем не торкну, бо й мені та самота за три роки налилася вухами! Так мені остогидла хата-пустка, так докучило раз у раз німувати, що хоч бери, старий діду, та лізь живцем у землю…

Старий Семен говорив довго; його мова чим дальш пливла вільніше та скоріше, як вода на лотоках, і розмивала останні вагання Мотрині. Вона все стояла, стуливши щільно губи та обертаючи горщичок.

– А я знаю?.. Ще люди сміятимуться… – промовила вона несміливо.

Оце але! Люди сміятимуться! Адже кожне знає, що не любощі їм у голові, що не пусте що зводить їх докупи, а неминуча потреба. А що сидітимуть вони на віру, без шлюбу – се вже не їх вина! Адже він писав до архирея, щоб позволено йому оженитись вчетверте! Архирей нічичирк, а без жінки чоловікові не можна, без хазяйки не обійдешся…

– Може, воно якось буде! – зітхнула Мотря.

– Авжеж! Чом не має бути? – підхопив Семен.

Гладке, опасисте, з одвислими щоками лице Мотрине розжеврілось. З карих, трохи посоловілих очей визирали неспокій та задума, наче вона загубила моральну рівновагу нормальної людини. Маленький вид Семенів теж почервонів, а червоний ніс аж горів проти сонця. Вони попрощались, а Семен ще довго стежив очима за високою, міцною постаттю Мотрі. «Буде кому робити!» – подумав він і подавсь до господи. Семен був веселий. Проходячи повз похилену стару повітку, він подумав: «Треба конче розкидати та звести нову. Спроможеться чоловік на корову чи на овечат, то нікуди буде й на ніч загнати…» Три роки дививсь він на ту повітку, але ні разу не приходила до голови така думка. Хата стояла пусткою. Дощ пооббивав стіни, і жовта глина всюди покололась та пообсипалась. Лише вгорі, під стріхою, заховалась від дощу смуга білої стіни. На одній половині хати не було в вікнах рам, і жовта стіна дивилась на задвірок двома чорними дірами. Двір заріс шпоришем та зеленів, неначе лука повесні. Семен виніс із хати сокиру і заходивсь коло повітки, мимрячи собі щось під ніс.

Увечері того ж таки дня Семен прийшов до Мотрі. Він застав у хаті Софію, перву сестру Мотрину, ще не стару, балакучу жінку. Баби про щось радились. Семен вийняв з-під поли око горілки і поставив на стіл. Зняли розмову про посуху, про господарство. Нема дощу та й нема. Ярина показує погано, на озимину мала надія. Бабам притьмом треба дощу на бараболю, на огірки. Вчора набігла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю… Розмова йшла мляво. Мотря щезла з хати й за часинку привела з собою Гната. Затопили в печі, приставили окріп на тісто та горщичок з покладками. Мотря та Софія місили тісто, порались коло печі. Двері рипнули; в хату вступила Явдоха, Настина мати. Семен скоса глянув на її. «Оця богомільниця з другого кутка носом почула оказію», – подумав він. В невеличкій хаті стало мирно, аж тісно. Бесіда йшла жвавіше. Усі вже знали, що Семен просить Мотрю сидіти на віру. Всі радили Мотрі йти до Семена. Він чоловік добрий, путящий, має своє поле, свою хату. Мотря згоджувалась, але не виказувала сього ясно, хоч їй самій хотілось позбутися самоти та знов стати такою хазяйкою, якою вона була колись.