Тарас Шевченко - Журнал

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь
Под бременем тягостной ноши.
Напрасно ты голосом звонким кричишь:
«Лемоны, пельцыны хороши!»
Не обольщай меня мечтой
Плодов привозных из чужбины,
Нет, душу полную какой-то пустотой
Не соблазнят златые апельсины.
Я отжил жизнь свою давно,
И все души моей желанья
Сосредоточивши в одно
Разоблаченно[е] от счастья ожиданье.
Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь…

Повернувся я з Сибірі,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
Та не маю волі.
Слідять мене злії люди
День, час і годину, —
Прийде туга до серденька,
То ледве не згину.
Комісари, ісправники
За мною ганяють;
Більше вони людей вбили,
Чим я грошей маю.
Зовуть мене розбойником,
Кажуть, що вбиваю, —
Я нікого не вбив іще,
Бо сам душу маю.
Возьму гроші в багатого,
Убогому даю,
І так людей поділивши,
Сам гріха не маю.
Маю жінку, маю діток,
Однак їх не бачу;
Як згадаю про їх долю,
То гірко заплачу.
Треба мені в лісі жити,
Треба стерегтися,
Хоть, здається, світ широкий,
Та ніде подіться.

На панщині пшеницю жала,
Втомилася. Не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Розповила, нагодувала,
Попестила і, ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться: бо й сам
Уже не панський, а на волі
Та на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть…
Та й усміхнулася небога.
Прокинулась – нема нічого.
На Йвася глянула, взяла,
Його гарненько сповила;
Та щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла…
Остатню, може; Бог поможе,
То й сон твій справдиться.