Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Тихо-тихо стало в класі. До останньої парти, де він сидів, усі повернули голови.

Жалко стало Федька.

«Це ж ми ніколи не будемо разом із Федьком», — думали діти і їм було боляче.

«Це ж я ніколи не буду разом із товаришами», — думав Федько, і в його серці прокинулася чарівна пташка, яку люди називають каяттям.

— Маріє Петрівно, хай Федько влітку попрацює, — благали діти вчительку.

— Маріє Петрівно, ой, не залишайте мене на другий рік… Я ж тепер вчитимусь, ой, як добре вчитимусь, — благав Федько.

— Гаразд, — зітхнула вчителька, — заставиш, Федьку, себе вчитися — будеш із товаришами… разом.

— Діти, сьогодні день народження вашого товариша — однокласника Василька.

Сьогодні тобі, Васильку, виповнилося вісім років. Вітаю тебе з днем народження! Бажаю здоров’я і щасливої долі. А вам, дітки, розповім, як народився Васильки. Ще не було його на світі, як татко працював трактористом, а мама — у шовківницькій бригаді.

Готувалася молода трактористова дружина стати матір’ю. З вечора збирався чоловік відвезти її в пологовий будинок. А тут розходилася хуртовина, насипало снігу, на дорозі замети. Машина не пройде, відкладати поїздку не можна, мати відчуває, що скоро появиться на світ дитя. Іде чоловік по трактора, а в дружини вже починаються страшні болі.

Прилаштував чоловік до трактора великі сани, загорнув жінку якнайтепліше й виїхав з дому. А до пологового будинку — сім кілометрів. Завірюха все дужчає. Степ уже вкрився білим покривалом. Дружина стогне, трактор ледве пробивається крізь замети.

На півдорозі мотор заглух. Підходить молодий чоловік до ДРУжини, загортає в ковдру, бере на руки й несе, з трудом вибираючись із одного замету й поринаючи в другий.

Хуртовина шаленіє, сніг сліпить очі, чоловік обливається потом, серце виривається з грудей. Здається, ще крок і не стане більше сил, але ж розуміє: ледве зупиниться перепочити — загинуть.

Ось він скидає пальто й залишається в самій сорочці. На руках стогне дружина, завиває вітер, а чоловік тільки й думає про ту маленьку істоту, що має народитися. За неї він відповідає перед дружиною, перед батьком і матір’ю, перед дідусем і бабусею, перед усім родом людським, перед власною совістю.

Чотири тих страшних кілометри долав молодий батько годин із десять. У двері пологового будинку постукав уже перед вечором. Постукав, передав санітаркам на руки загорнуту в ковдру дружину й упав, знепритомнівши. Коли розгорнули ковдру, вражені лікарі не повірили своїм очам: поруч із матір’ю лежав хлопчик — живий, міцний. Він щойно народився. Мати відкрила груди й тут же стала годувати сина, а лікарі вже стояли над ліжком, де лежав батько.

Десять днів перебував батько між життям і смертю. Лікарі таки врятували його. І сина виходили. Так народився Василько.

Настала холодна зима. Запорошило снігом сад. Літають над білим килимом пташки, тривожно пищать, бо нічого їсти.

Зробили третьокласники годівницю. Щодня приносять корм — смажене конопляне сім’я, гарбузове та соняшникове насіння. А синичкам — шматочки сальця в сіточках, щоб ворона не вкрала.

Завтра неділя. Приносити корм до годівниці випала черга Сергійкові. Він із вечора приготував шматочок сальця, загорнув його в сіточку. У маленький мішечок насипав гарбузового насіння.

«Уранці, як тільки розвидниться, понесу», — думав Сергійко.

Та вранці йому не захотілося вставати.

Прокинувся Сергійко пізно. Надворі мела хуртовина.

«Куди я в таку негоду піду?» — подумав Сергійко. Хуртовина вщухла аж перед вечором.

— Це ж усі дороги засипало снігом. Та й синички сплять десь у затишку, — заспокоював себе Сергійко, щоб не докоряло сумління.

Коли стемніло, Сергійко подумав: «За один день синички не загинуть… Завтра хтось погодує…»

Уранці наступного дня вчителька підійшла до вікна й запитала:

— Чия була черга вчора синичок годувати?

— Моя… — сказав Сергійко й поблід.

— Молодець, Сергійко! — похвалила вчителька. — Дивіться, аж два шматочки сала повісив. Ще й досі клюють синички.

У класі стало тихо-тихо. Сергійко від хвилювання не міг перевести духу. Він чув, як у грудях б’ється серце — ось-ось вискочить.

Йому було соромно підвести очі й глянути на вчительку.

Пішов малий Федько з матір’ю на поле картоплю копати.