Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в село сім’я (батько, мати, четверо синів і дві дочки), яку прозвали Неприкаяними. Поселились вони на околиці, недалеко від ставка. І дорослі, й діти з весни до осені купалися в ставку, а за відра й не брались. Спочатку люди якось не звертали на те уваги. А потім стали помічати, що чимало підлітків так само робить: купаються, а мулу не виносять.

Старі люди брались повчати молодь: «Що ж ви робите?» А підлітки їм:

— Раз Неприкаяним можна, то й нам не гріх.

Поганий приклад виявився перехідним. Багато підлітків, а потім і дорослих стали приходити купатися після смеркання, щоб ніхто не бачив…

Старі хитали головами, та вдіяти нічого не могли. Дерев’яні відра, що висіли на вербових кілках, розсохлись, розсипались, а потім зникли.

Старий звичай забули.

Кожному думалось: «На мій вік вистачить». Та ставок мілів, перетворювався на болото, заростав бур’яном.

Настав час, коли вода тут затримувалась тільки весною. А потім і того не стало.

І ставок щез.

Тільки спогад про нього зберігся.

Подумайте над цією бувальщиною, діти.

Напившись води, не забувай про джерело, з якого вода витікає.

Під Полтавою живе мати Марія, мати чотирьох синів — Остапа, Миколи, Сергія і Юрія. Всі чотири сини її загинули в битві за рідну Вітчизну.

Щонайстарший Остап — чорновусий і чорноокий — поклав голову на півночі, десь у холодному Білому морі.

На рік молодший від нього — білявий і синьоокий Микола — поліг десь далеко на сході, в бою за Волгу.

Ще на рік молодший — русявий, з очима, як терен, що покритий росою, — Сергійко, загинув у теплому Чорному морі, на півдні.

А найменшенький, сімнадцятирічний Юрасик, тоненький, мов очеретина, такий же чорноокий, як і Остап, похований на заході, в Карпатських горах.

Вийде на світанку мати Марія та й прислухається, звідки вітер сьогодні.

Як із півночі вітер, каже мати Марія: «Сьогодні мені від Остапа чорноокого вісточка…»

Як зі сходу повіє, каже мати Марія: «Сьогодні від Миколи синьоокого вісточка…»

Як із півдня вітрець подихне, каже мати Марія: «Сьогодні від Сергійка терноокого вісточка…»

Як із заходу вітер тривожний зашумить у листі тополі каже мати Марія: «Сьогодні мені найменшенький, мій Юрасик, дитятко моє шле вітаннячко…»

А як тиша навколо, як лист не шелесне, як билинка не колихнеться, — біль стискає материне серце. Вийде на шлях полтавський мати Марія, гляне на далекий обрій, і тихо шепочуть її уста:

— Чом забули за мене, сини мої любі?

І летить над світами, як зозуля, материн зойк, і така могутня сила болю того материнського, що вже через мить прилітає ласкавий вітер — чи то з заходу, чи то з півдня, чи то зі сходу, чи то з півночі, — і пестить материну сиву косу.

І теплішають очі матері Марії, і знову стають молоді, тільки горе ніколи їх не лишає, бо вічне те горе, як вічне сонце, як вічна любов материнська.

Наш п’ятий «Б» вчителі називають страшним. Багато в нас шалиганів усяких. Ось Мишко: спіймає муху, в чорнило вмочить і пустить її на парту сусідові. Муха повзе й чортика на парті малює, а хлопці сміються. А то якось Мишко в себе на лобі півника намалював…

А Федько одного разу на уроці тихенько вистрибнув у вікно, сів на дереві й там диктант пише. Під кінець уроку вскочив до класу, сів за партою й здає вчителеві зошит. Учитель дивується:

— Тебе ж не було в класі! Де ти взявся?

А всі регочуть.

Петько вміє співати як цвіркун. Раз було так заспівав, що й учителька заслухалася.

— Де він тут живе? — каже. — Ввечері прийду послухати. Люблю, як цвіркун співає.

Ми так і не збагнули, пожартувала вчителька чи справді повірила, що в класі цвіркун завівся.

У Грицька сорочка завжди в чорнилі…

Та ось навесні до нашого п’ятого «Б» прийшла нова учениця — Наталочка. Синьоока, з великою білявою косою. А погляд такий ласкавий та добрий, що хлопці наші його не витримують, очі долу опускають.

Що ж воно сталося в нашому класі? Замовкли, притихли всі шалигани. То було Мишкові місяць загадують постригтися, він мов і не чує. А це сам постригся. Люстерко в кишені носить. І півників на своєму лобі не малює. Федько з усіх предметів зошити позаводив. Петькові хтось шепнув на уроці: «Заспівай по-цвіркунячому…» — то й схопив за те стусана. А в Грицька (диво дивне!) сорочка чиста-чистісінька.