Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Минуло десять років. Гриць став високий, статний, красивий юнак Григорій. Призвали Григорія на службу в армію.

Серед ночі пролунав сигнал бойової тривоги. За три хвилини солдати одяглися, вишикувалися й рушили в далекий похід.

Усі йдуть швидко, бадьоро, один тільки Григорій нахилив голову й ледве переставляє ноги.

— Чому ви так повільно йдете? — запитав у Григорія командир.

— Не можу… тяжко… — відповів Григорій.

— А хіба може бути служба в армії легкою? — Григорій мовчав.

Біля столу сидять батько з матір’ю. Мати шиє, батько газету читає. Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє…

Глянула мати у вікно й каже батькові:

— Тітку Марфу чорт несе.

Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа стукача в двері.

Мати сказала:

— Увійдіть, будь ласка.

Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти. Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:

— Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять.

Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:

— Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?

— Та не їхала ж, а йшла, — відповіла тітка й усміхнулась.

— А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, — дорікнув Петрик.

Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво. Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті запала гнітюча тиша.

Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.

Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостювала. А тут і вечір. Мати й роздумує вголос:

— Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.

— Ідіть, мамо, додому, — каже син Петро.

А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у далеку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.

Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:

— Я вам, бабусю, коника дам… Сідайте на нього і їдьте.

Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.

Край села в маленькій білій хатині живе стара вчителька.

Вона вже десять років на пенсії. Дорослими людьми стали учні, яких вона вчила в останній рік своєї роботи в школі. А перші її учні вже й онуків мають…

Щомісяця листоноша приносить старенькій учительці гроші. Раз на три місяці привозять балон для газової плитки. Раз на тиждень електромонтер приходить взимку перевірити, чи не поламалися електробатареї опалення. Є в хатині телефон і можна подзвонити в телевізійну майстерню й викликати майстра, якщо телевізор розлагодиться.

Усе тихо, спокійно, благополучно.

Коли ще вчилися в старших класах колишні малюки, вихованці старої вчительки, вони інколи приходили до неї в гості. Обіймали, цілували, плакали. Приносили книги. З кожним роком вони приходили все рідше й рідше.

Тепер до старої вчительки приходять юні тимурівці — так називає свою команду жвавий червонощокий хлопець, який завжди кудись поспішає.

Коли він прийшов уперше, в нього й старої вчительки була така розмова:

— Вам дрова рубати треба? — запитав командир тимурівців.

— Ні, не треба, — відповіла стара вчителька. — У мене ж газова плита, хіба ви не бачите?

— А води принести треба?

— Не треба… У крані ж є…

— Давайте, ми вам хату підметемо…

— Не треба, дитино. Я ще й сама здужаю.

— А що ж вам треба? — здивувався командир юних тимурівців.

І троє хлопців, що прийшли з ним, теж здивувалися.

— Ця ж бабуся в зоні дії нашого загону, — сказав командир своїй команді, показуючи якусь карту.

Стара вчителька відчула, що це говорять про неї. У неї заболіло серце…

Восени, за кілька днів перед початком навчального року, до неї знову завітали тимурівці. Жвавий червонощокий хлопець запитав:

— Коли Ваш день народження, бабусю?

— Для чого тобі, дитино?

— А ми вам квіти принесемо.

Стара вчителька заплакала…

Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.