Коли біль вщух трохи, я пішов у хату.
— Боже мій! — крикнула мама, глянувши на мене. — В самій курточці — на цілий день! Чи в тебе є розум у голові?.. Та на кого ти схожий? Ти тільки глянь на себе!..
Я глянув у велике дзеркало, що стояло в кутку. Справді: синій, як пуп, обличчя замурзане. Це, мабуть, у сараї я так обгидився.
— Ти плакав, чи що? — приглядаючись до мене, запитала мама.
— Я… зм-мерз…?Докірливо хитаючи головою, мама стягла з мене ботинки, одяг і повела у ванну. Мені так хотілося плюхнутись у гарячу воду, але мама не дозволила. Навпаки, вона змусила мене мити руки й ноги холодною водою, щоб не зайшли зашпори.
Але зашпори все-таки зайшли. Я хукав на руки, тер пальці на ногах, гнувся, крутився, як в'юн, аж поки мені не стало легше. Тоді вже взявся до їжі. Мама все ще лаяла мене, а я уминав гарячу картоплю з салом і думав про те, чи добре заховав лижі…
Коли прийшов тато, мама тільки й сказала йому, що я допізна десь вештався і дуже змерз.
— Нехай не бігає роздягнений, — сказав тато. — Це йому не літо.
Я ліг спати. За звичкою взяв до рук книжку, щоб почитати перед сном, але думки увесь час вертілися навколо нашого вчинку.
Може, піти й розповісти все татові й мамі? Ну, хай полають, може, навіть поб'ють, так зате завтра можна буде, не боячись, дивитись людям в очі!..
А може, й не треба казати. Завтра — уроки праці, фізкультури немає. Ніхто й не кинеться. Сторож?.. Та хіба ж він догадається, що взято щось із спортзалу? Йому, старому, й на думку таке не спаде!.. А увечері ми з Ільком покладемо лижі на місце. І вже більше ніколи не піду я на таке діло, як би мене не вмовляли і хто б не вмовляв!..
Мене розбудила мама.
— Левко, чиї це лижі я знайшла в сараї?
Я сказав, що перше-ліпше спало на думку:
— То я в одного хлопця взяв…
— У якого хлопця?
— Ну… в хлопця…
Мама не відступала:
— Як його звуть? Де він живе?
— Кого назвати?.. Треба когось з тих, що далеко живуть, тоді вона не піде перевіряти. Але кого, кого?.. Ага, Федю Ромащенка. Він недавно переїхав на нове селище, я ще й сам не знаю, де він живе.
— Федя його звуть, — сказав я.
— А прізвище?.. Він з вашої школи? Еге, вона ще, бува, піде в школу!
— Ні, не з нашої…
— А з якої ж?
— Не знаю…
Вона дивилась на мене підозріло й сердито.
— А як же він міг тобі лижі дати?
— Ну… знайомий! Ми зустрілись, я попросив покататись, от він і дав. Сьогодні забере. Що ж тут такого?
— Віддай і ніколи не бери чужих речей. — Мама поставила лижі до стіни і вже було намірилась вийти, як знову зупинилася.
— А навіщо ж ти їх заховав у сараї?
— Боявся, щоб ти не лаяла.
— Бачиш, боявся! — вже задоволено сказала мама. — А я їх і в сараї знайшла. Віддай обов'язково.
— Та віддам, не кричи, — сказав я навмисне грубо, щоб одвести зовсім від себе підозру.
Вставши з ліжка, я дізнався, що вночі повернувся з відрядження дядя Влас. Після ранкової зарядки з десятикілограмовими гантелями та крижаного душу він увійшов до їдальні свіжий, як сама зима, рожевощокий.
— Ну, юнго, — звернувся він до мене. — Кажуть, що йдемо вперед під усіма парусами? Аж дві п'ятірки одразу хапонув?
— Хапонув, — підтвердив я і силувано посміхнувся.
— А чого це ми такі невеселі сьогодні?
— Він учора цілий день по морозу роздягнений гасав, — відповіла за мене мама. — Мало рук і ніг не повідморожував.
— Хай загартовується, здоровіший буде… Сьогодні, Левко, вже обшивку будемо готувати для нашого бота, отож роботи вистачить. Заморочився я зовсім. І своя шхуна на ремонті, і бот не жде… Ти, Левко, сьогодні сам іди в школу. Скажеш, що я забіг на шхуну, але незабаром буду.
Я легко зітхнув. Все-таки не треба буде йти разом, балакати та удавати, що в мене хороший настрій. Краще вже на самотині переживати своє горе.
У школу я прийшов раніше, ніж завжди. Мене просто-таки тягло туди, щоб дізнатись, чи все тихо? Чи не точаться розмови про шибку та про лижі?..
Як виявилось, розмови вже точилися. Я натрапив саме на палку суперечку.
— Хто б же це міг зробити? — говорила Маринка. — Не може бути, щоб хтось із наших учнів.
— Чому не може бути? — заперечив Павка. — Так-таки любісінько й може. Всякі ж є!..
— Ти чув, Левко? — звернулася до мене Маринка, побачивши, що я зайшов до класу. — Лижі у спортзалі вкрадено.
— Та оце ж чую… — відповів я, обімліваючи.
Я шукав очима Ілька. Він сидів на своїй парті, уткнувшись у книжку. Я поплентався до свого місця. Я зрозумів, що ми з Ільком остаточно провалилися.
Читать дальше