Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Я вмію рахувати від ста до одного качиним голосом, — шморгаючи, сказала Есмі, та, щоб продемонструвати, закрякала: — Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім…

Та продовжити Есмі не встигла — їй завадила сирена. Цього разу вона пронизливо верещала й швидко рухалася в наш бік. У провулок, накренившись, влетіла машина «швидкої» і помчала до нас. Її фари майже не світили, видно було тільки крихітні вогники завбільшки з макове зерня. Різко загальмувала неподалік, сирена замовкла, і з-за керма вискочив водій.

— Постраждалі є? — викрикнув він на бігу. Вбраний він був у м’яту сіру форму й металеву каску із вм’ятиною. Попри всю водієву енергійність, обличчя було виснажене, з запалими щоками, наче він уже багато діб не спав.

Його погляд натрапив на дірку в грудях Сем, і він зупинився, мов укопаний.

— А бодай я осліп!

Сем підвелася.

— Та нічого страшного! — махнула рукою вона. — Усе зі мною в порядку. — І, щоб наочно продемонструвати, наскільки з нею все в порядку, вона кілька разів вставила кулак у діру, а потім пострибала на місці: ноги в сторони, ноги разом.

Медик знепритомнів.

— Гм, — сказав Г’ю, тицяючи у чоловіка, що впав, носаком. — Я думав, ці люди з міцнішого тіста.

— Оскільки він не придатний для того, щоб надавати допомогу, пропоную позичити в нього машину, — оголосив Єнох. — Ми ж не знаємо, у яку частину міста заведе нас той голуб. Якщо це далеко, то пішки ми до пані Королик будемо всю ніч брести.

Горацій, котрий сидів на уламку стіни, скочив на ноги.

— Прекрасна ідея! — вигукнув він.

— Жахлива ідея, — сказала Бронвін. — Не можна красти «швидку» — вона потрібна пораненим.

— А ми поранені, — заскиглив Горацій. — Вона нам потрібна.

— Це не те саме!

— Свята Бронвін, — саркастично промовив Єнох. — Тебе так турбує здоров’я нормальних, що ти ладна пожертвувати життям пані Сапсан, аби захистити декількох їхніх? Та тисяча нормальних не варті її однієї! Чи одного з нас, якщо вже на те пішло.

Бронвін охнула.

— Як у тебе язик повертається таке казати перед?..

Гордовитою ходою і з кам’яним виразом обличчя Сем підійшла до Єноха.

— Слухай мене, хлопче, — сказала вона. — Ще раз назвеш життя моєї сестри нічого не вартим — я тебе відлупцюю.

— Заспокойся, я не мав на увазі твою сестру. Я лише хотів сказати, що…

— Я знаю, що ти хотів сказати. І відлупцюю, якщо скажеш це ще раз.

— Пробач, якщо я образив твою делікатну чутливість, — від роздратування Єнох підвищив голос. — Але в тебе ніколи не було імбрини, ти не жила в контурі, тому не можеш зрозуміти, що це — оте, що тут відбувається, не теперішнє в строгому сенсі. Це минуле. Усі нормальні в цьому місті вже прожили свої життя. Їхні долі наперед визначені, байдуже скільки «швидких» ми вкрадемо! Тому, розумієш, це не має, блін, значення.

Трохи збита з пантелику, Сем промовчала, але суворого погляду з Єноха не зводила.

— Нехай навіть так, — правила своєї Бронвін. — Не можна змушувати людей страждати без потреби. Ми не можемо взяти «швидку»!

— Це все добре й чудово, але подумай про пані Сапсан, — нагадав Мілард. — У неї лишився один день, не більше.

Наш гурт більш-менш рівномірно розподілився між крадіжкою «швидкої» і тим, щоб іти пішки, тому ми поставили це питання на голосування. Я особисто був проти того, щоб брати машину, але здебільшого тому, що дороги були поорані вирвами від бомб і я не знав, як ми ту машину вестимемо.

Емма взяла на себе підрахунок голосів.

— Хто за те, щоб узяти «швидку»? — спитала вона.

Кілька рук злетіло догори.

— А проти?

Зненацька з боку машини пролунав гучний ляск. Ми всі повернулися й побачили, що біля заднього колеса стоїть пані Сапсан, а шина сичить, пропускаючи повітря. Пані Сапсан проголосувала дзьобом — пробивши шину колеса. Тепер ніхто б не зміг нею скористатися: ні ми, ні поранені, — і сперечатися та затримуватися далі не було сенсу.

— Ну, тепер усе простіше, — сказав Мілард. — Ми йдемо пішки.

— Пані Сапсан! — закричала Бронвін. — Як ви могли?

На обурення Бронвін пані Сапсан не звернула жодної уваги. Вона пошкандибала до Меліни, подивилася знизу вгору на голубку, що сиділа в неї на плечі, й пронизливо закричала. Зрозуміти її було легко: «Ходімо вже!»

Що ми могли вдіяти? Час спливав.

— Ходімо з нами, — запропонувала Емма, звертаючись до Сем. — Якщо на світі є бодай трохи справедливості, то до світанку ми знайдемо безпечне місце.

— Я ж казала: я сестри не покину, — відповіла Сем. — Ви йдете в таке місце, куди вона не зможе зайти, так?