Після тривалого переходу і кількох Y-подібних розвилок тунелю голубка привела нас до закинутої ділянки колії з деформованими й погнилими шпалами, де землю вкривали калюжі стоячої води. Тиск поїздів, що проїжджали у далеких тунелях, переганяв повітря, наче дихання у стравоході якоїсь велетенської істоти.
А тоді далеко попереду блимнула цятка світла, маленька, однак вона швидко росла.
— Поїзд! — закричала Емма, ми розбіглися на два боки й попритискалися спинами до стін. Я затулив вуха, очікуючи оглушливого ревіння двигуна поблизу, але він так і не наблизився. Усе, що я чув, — тихе пронизливе виття, яке йшло з моєї голови, я був у цьому впевнений. Світло наповнювало тунель, його біле сяяння оточувало нас, я відчув раптовий тиск у вухах, і враз те світло зникло.
Ми, причмелені, відповзли від стін. Колія і шпали під нашими ногами стали новісінькими, неначе їх недавно проклали. У тунелі якось менше тхнуло сечею. Лампочки вздовж нього стали яскравішими й замість рівного світла блимали, бо то були зовсім не електричні лампи, а газові.
— А що сталося? — запитав я.
— Ми зайшли в контур, — пояснила Емма. — Але що то було за світло? Ніколи нічого такого не бачила.
— У кожному контурі свої виверти, — сказав Мілард.
— Хто-небудь знає, де ми? — спитав я.
— Я думаю, друга половина дев’ятнадцятого сторіччя, — висловив припущення Мілард. — До тисяча вісімсот шістдесят третього року в Лондоні взагалі не було підземки.
Раптом за нашими спинами вигулькнуло інше світло — цього разу в супроводі пориву гарячого вітру й громового гуркоту.
— Поїзд! — знову викрикнула Емма, і цього разу то була правда.
Ми кинулися до стін, і тієї ж миті повз нас промчав циклон, вивергаючи шум, світло й дим. Поїзд був більше схожий на мініатюрний локомотив, ніж на сучасний потяг метро. Був у ньому навіть вагон кондуктора, із якого на нас здивовано витріщився чоловік із широкою чорною бородою і миготливим ліхтарем у руці, але поїзд уже мчав далі, за наступний поворот.
Із Г’ю вітром здуло кепку, і вона потрапила під колеса. Він пішов підняти її, побачив, що її порізало на клапті, і спересердя жбурнув на землю.
— Мені не подобається цей контур, — сказав він. — Ми тут пробули лише десять секунд, а він уже намагався нас убити. Зробімо те, що мусимо, і йдімо звідси.
— Жодних заперечень не маю, — погодився Єнох.
Голубка повела нас далі вздовж колії. Хвилин за десять вона зупинилася й потягла Меліну до стіни, яка на перший погляд здалася нам глухою. Ми не могли зрозуміти, чому, аж поки я не підвів погляд і не побачив угорі, на висоті двадцяти футів, там, де стіна з’єднувалася зі стелею, частково замасковані дверцята. А що іншого способу дістатися їх не було, то Оливка роззулася і злетіла, щоб краще роздивитися.
— Тут замок, — повідомила вона. — Із секретом.
А ще в нижньому кутку дверцят іржа проїла отвір якраз для голуба, але нам з нього не було жодної користі. Потрібен був шифр.
— У кого є ідеї? Що це може бути? — звернулася Емма до всіх.
Відповіддю їй були знизування плечима й відсутні погляди.
— Жодних, — відповів Мілард.
— Тоді доведеться вгадувати, — сказала Емма.
— Може, це мій день народження, — висловив здогад Єнох. — Спробуй три-дванадцять-дев’яносто-два.
— А звідки хтось може знати твій день народження? — спитав Г’ю.
— Просто спробуй, — насупився Єнох.
Оливка покрутила ручку і перевірила, чи не піддається замок.
— Пробач, Єноху.
— А як щодо дати нашого контуру? — спитав Горацій. — Дев’ять-три-сорок.
Теж не спрацювало.
— Це має бути не щось легке для вгадування на зразок дати, — сказав Мілард. — Бо це зводить нанівець потребу в замку.
Оливка випробувала довільні комбінації. Ми стояли й дивилися, і з кожною невдалою спробою росла наша тривога. Пані Сапсан тим часом вислизнула з-за пазухи Бронвін і підскочила до голубки, котра дзьобала щось на землі, досі прив’язана повідцем. Помітивши пані Сапсан, пташка спробувала втекти, але директорка не відставала і щось тихо та погрозливо клекотіла.
Голубка пурхнула на плече до Меліни, подалі від директорки. Пані Сапсан підійшла до Меліниних ніг і пронизливо закричала. Це рознервувало голубку до краю.
— Пані С, що ви хочете сказати? — спитала Емма.
— Думаю, їй щось потрібно від твоєї пташки, — сказав я Меліні.
— Якщо голубка знає шлях, то комбінацію теж може знати, — здогадався Мілард.
Пані Сапсан повернулася до нього й крикнула, потім розвернулася до голубки й крикнула ще гучніше. Голубка заховалася за Мелінину шию.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу