Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Бронвін підняла плиту рівно на стільки, щоб Емма могла засунути руки й витягти малу. Есмі вчепилася в Емму. Вона тремтіла й плакала.

— Де моя сестра? — спитала вона. — Де Сем?

— Тихо, маленька, тихо. — Емма заколисувала її у своїх обіймах. — Ми відведемо тебе в лікарню. Сем пізніше підійде. — Звісно, то був обман, і я бачив, що в Емми серце розривалося, коли вона це казала. Те, що ми вижили й ця дівчинка також, було другим дивом за одну ніч. Очікувати третього було б з нашого боку ненаситно.

Але третє диво (чи щось на нього схоже) таки сталося — її сестра відгукнулася.

— Есмі, я тут! — гукнув її голос десь згори.

— Сем! — закричала мала, і ми всі підвели погляди.

Сем висіла на дерев’яній крокві. Кроква поламалася й звисала під кутом сорок п’ять градусів. Сем була ближче до нижнього краю, та однаково занадто високо, щоб хтось із нас міг дотягтися.

— Пускай! — крикнула Емма. — Ми тебе зловимо!

— Не можу!

Я придивився уважніше, чому вона не може, і мало не зомлів.

Руки й ноги Сем теліпалися. Вона висіла, не тримаючись. Кроква прохромила її посередині. Та все ж очі в неї були розплющені, й вона стривожено кліпала в наш бік.

— Здається, я застрягла, — спокійно сказала вона.

Я був певен, що будь-якої хвилини Сем помре. Вона була в стані шоку, тому не відчувала болю, та вже скоро доза адреналіну, яку викинув у кров її організм, розсіється, вона знепритомніє і помре.

— Хто-небудь, зніміть мою сестру! — закричала Есмі.

По неї пішла Бронвін. Вибралася поруйнованими сходами до розбитої стелі й потяглася, щоб ухопитись за крокву. Вона тягла й тягла та завдяки своїй великій силі спромоглася прихилити крокву до землі так, що поламаний її край майже торкався сміття внизу. Це дозволило Єноху та Г’ю дотягтися до ніг Сем і дуже обережно потягти її вперед, поки вона з тихим «хлююп!» не звільнилася від крокви й не стала на ноги.

Сем відсторонено подивилася на дірку в грудях. Була вона близько шести дюймів у діаметрі, досконало кругла, як і та кроква, на яку Сем настромилася, та все ж здавалося, що її це не надто турбує.

Есмі вирвалася з Емминих обіймів і помчала до сестри.

— Сем! — закричала вона й обійняла поранену за талію. — Слава Богу, ти жива-здорова!

— Думаю, не здорова, — сказала Оливка. — Думаю, зовсім не здорова!

Але Сем турбувалася лише про Есмі, не про себе. Щойно мала наобіймала її досхочу, Сем опустилася на коліна й на відстані витягнутої руки оглянула її на предмет порізів і синців.

— Скажи, де болить.

— У вухах дзеленчить. Я подряпала коліна. І бруд в око потрапив…

Тут Есмі затремтіла й розплакалася, бо її знову охопив шок від того, що сталося. Сем пригорнула її до себе й сказала:

— Ну, ну…

Було якось дивно, що Сем взагалі здатна на якісь дії. А ще більше дивувало те, що з рани навіть не йшла кров, навколо неї не було шматочків плоті чи внутрішніх органів (з фільмів жахів я знав, що цього слід чекати). А Сем була схожа на паперову ляльку, яку простромили велетенським пробивачем.

Хоч усі й вмирали від бажання почути пояснення, ми вирішили дати дівчаткам побути наодинці й просто зачудовано дивилися з поштивої відстані.

Однак Єнох був не такий шанобливий.

— Даруйте, — промовив він, увіпхавшись у їхній особистий простір. — Ти не могла б нам пояснити, чого це ти досі жива?

— Та, нічого серйозного, — відмахнулася Сем. — Хоча сукню, боюся, вже не врятуєш.

— Нічого серйозного?! — обурився Єнох. — Та я тебе буквально наскрізь бачу!

— Трохи пече, — зізналася Сем, — але за день-два затягнеться. Таке завжди затягується.

Єнох по-дурному розреготався.

— Таке?

— В ім’я всього дивного, — тихо промовив Мілард. — Ви ж розумієте, що це означає?

— Вона одна з нас, — сказав я.

У нас були запитання. Багато запитань. Коли сльози Есмі трохи підсохли, ми набралися сміливості їх поставити.

Чи розуміє Сем, що вона дивна?

Вона знала, що відрізняється від інших людей, але не знала, що таких, як вона, називають дивними.

Чи жила вона колись у контурі?

Не жила («У чому?»), а це означало, що років їй стільки, скільки є на вигляд. Дванадцять, сказала вона.

Невже по неї ніколи не приходила жодна імбрина?

— Якась приходила, — відповіла Сем. — Розказувала, що є інші, такі, як я. Але щоб до них приєднатися, я повинна була покинути Есмі.

— А Есмі не вміє… що-небудь робити? — спитав я.