Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Я справді тут? — спитав я.

— Спи-но, — відповіла вона.

— Як думаєш, усе буде добре?

Вона поцілувала мене в кінчик носа.

— Засинай.

Ще більше жахливих снів, усі перемішані, перетікають один в одного. Клапті жахіть останніх днів: сталеве око дула гвинтівки дивиться на мене впритул, дорога, на якій валяються вбиті коні, язики порожняка тягнуться до мене з прірви, той жахливий витвір із посмішкою-вишкіром і порожніми очима.

А тоді це: я знову вдома, але я примара. Я пливу по своїй вулиці, крізь вхідні двері будинку всередину. Знаходжу батька — він спить на кухонному столі, притискаючи до грудей радіотелефон.

«Я не мертвий», — кажу я йому, але з губ не зривається ні звуку.

Мама сидить на краю ліжка, досі в нічній сорочці, й споглядає у вікно блідий день, що вже плавно котиться до вечора. Вона виснажена, уся сплакана. Я простягаю руку, хочу торкнутися її плеча, але рука проходить крізь нього.

А тоді я на своєму похороні, дивлюся зі своєї могили на прямокутник сірого неба.

Мої троє дядьків зазирають униз. Їхні товсті шиї випинаються над накрохмаленими білими комірцями.

Дядько Лес: Який жаль. Правда?

Дядько Джек: Френку й Меріен треба ой як поспівчувати.

Дядько Лес: Ага. Що люди подумають?

Дядько Боббі: Подумають, що у хлопця з головою не все гаразд було. І це правда.

Дядько Джек: А я знав, що рано чи пізно він щось таке утне. Знаєте, в нього був такий погляд… Трошки…

Дядько Боббі: Прицуцуватий.

Дядько Лес: Це в нього від родини батька, не від нас.

Дядько Джек: Все одно. Жах.

Дядько Боббі: Ага.

Дядько Джек: …

Дядько Лес: …

Дядько Боббі: У буфет?

Мої дядьки, човгаючи ногами, йдуть. Підходить Рікі. Його зелене волосся з особливої нагоди стирчить по-особливому гострими шпичаками.

«Бро. Раз уже ти мертвий, можна я заберу твій велик?»

Я намагаюся кричати: «Я не мертвий! Я просто далеко. Мені шкода».

Але слова повертаються до мене луною, замкнені у пастці голови.

Униз дивиться священик. Це Ґолан, вдягнений у сутану, у руках у нього Біблія. Він посміхається.

«Джейкобе, ми чекаємо тебе».

На мене сиплеться лопата землі.

«Ми чекаємо».

Я рвучко випростався. Рот був сухим, наче папір. Емма, яка сиділа поряд, поклала руки мені на плечі.

— Джейкобе! Слава Богу. Як ти нас налякав!

— Правда?

— Тобі наснився кошмар, — пояснив Мілард. Він сидів навпроти нас і нагадував накрохмалений порожній костюм, який посадили у крісло. — І ти розмовляв уві сні.

— Серйозно?

Емма стерла мені з лоба піт першокласною серветкою. (Справжня тканина!)

— Розмовляв, — підтвердила вона. — Але то була якась тарабарщина. Я не зрозуміла ні слова.

Я збентежено роззирнувся навколо, але більше ніхто, схоже, не помітив. Інші діти розсілися по вагону і робили хто що: хтось дрімав, хтось дивився у вікно і мріяв, а хтось грав у карти.

Я щиро сподівався, що в мене не їде стріха.

— А часто тобі сняться кошмари? — спитав Мілард. — Ти розказуй їх Горацію. Він добре вміє розгадувати сни.

Емма погладила мою руку.

— Точно все в порядку?

— Так, — сказав я і вирішив змінити тему, бо не любив, коли наді мною причитають. Побачивши у Міларда на колінах «Казки про дивних», я спитав: — А ти надумав щось легеньке почитати?

— Я досліджую, — відповів він. — Подумати тільки — колись я їх відкинув, бо вважав, що це звичайні дитячі казочки. А вони насправді надзвичайно складні, я б навіть сказав, хитромудрі, бо приховують таємну інформацію про дивацтва дивних. Тепер, щоб їх усі розшифрувати, мені знадобляться роки.

— Але тепер, на цьому етапі, яка нам із них користь? — спитала Емма. — Нащо потрібні контури, якщо в них можуть залазити порожняки? Навіть таємні контури з цієї книжки теж рано чи пізно відшукають.

— А може, вони пробралися тільки в один контур? — з надією спитав я. — Може, порожняк у контурі пані Королик був виродком?

— Дивний порожняк! — промовив Мілард. — Цікава думка. Але ні. Він там опинився не випадково. Я певен, що ці «удосконалені» порожняки були невід’ємною частиною плану нападу на наші контури.

— Але як? — спитала Емма. — Що змінилося в порожняках, що тепер вони можуть пробиратися в контури?

— Про це я й сам дуже багато думав, — відповів Мілард. — Ми взагалі мало знаємо про порожняків, бо ніколи не мали нагоди дослідити хоча б одного в контрольованому середовищі. Але вважається, що вони так само, як і звичайні люди, не мають чогось особливого, що притаманне вам, мені та всім у цьому вагоні, якогось засадничого дивацтва, котре дозволяє нам взаємодіяти з контурами: з’єднуватися з ними і проникати всередину.