Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Хтось відчинив ногою двері. Увірвалося світло. По дошках підлоги прогупотіла дюжина чобіт.

І стало тихо. Я повільно зняв руки з голови.

Бджіл не було. Як не було й солдатів.

А тоді надворі розлігся хор панічних вересків. Я скочив на ноги й побіг до розбитого вікна, біля якого вже скупчилися й визирали надвір цигани та дивні.

Спочатку я взагалі не побачив солдатів, лише велетенську живу купу комах, таку щільну, що здавалася непрозорою, за п’ятдесят футів по стежці від хатини.

Крики долинали зсередини.

Та потім один за одним вони вщухли. Коли все скінчилося, хмара бджіл стала розсіюватися, оголюючи тіла пана Вайта і його людей. Вони недоладно лежали в невисокій траві, мертві чи майже мертві.

За двадцять секунд їхні вбивці полетіли геть, у поле, і стихло страшелезне дзижчання. Запанувала дивна буколічна тиша, неначе в розпалі був звичайнісінький літній день і не сталося нічого екстраординарного.

Емма на пальцях порахувала трупи солдатів.

— Шість. Це всі. Усе скінчено.

Я пригорнув її до себе, хоч сам тремтів від вдячності й не міг повірити нашому щастю.

— Кого поранили? — Бронвін несамовито роззиралася навколо. Ті останні миттєвості були шаленими — незліченні бджоли, стрілянина в пітьмі. Ми перевірили, чи нема на нас дірок. Горацій був причмелений, але притомний. Із його скроні стікала цівка крові. Рана від ножа у Бехіра була глибока, проте мала загоїтися. Решта були налякані, але цілі й неушкоджені. І, о диво, без жодного бджолиного укусу.

— А ви, коли розбили вікно, звідки знали, що бджоли нас не чіпатимуть? — спитав я у Бехіра.

— Я не знав, — чесно відповів той. — На щастя, сила твого друга могутня.

Наш друг…

Емма різко вирвалася з моїх обіймів.

— О Боже! — зойкнула вона. — Г’ю!

У всьому тому гармидері ми геть про нього забули. А він, напевно, спливав кров’ю десь у високій траві. Та коли ми вже збиралися бігти надвір його шукати, він сам з’явився у дверях — вимащений брудом, травою, проте усміхнений.

— Г’ю! — закричала Оливка й побігла до нього. — Ти живий!

— Живий! — радісно відповів він. — А ви всі?

— Завдяки тобі так! — вигукнула Бронвін. — Тричі ура нашому Г’ю!

— Г’ю, ти наш патичок-рятівничок! — докинув Горацій.

— Найкращим чином мої загрозливість і смертельність розкриваються в полі диких квітів. — Г’ю помітно тішила така увага.

— Вибач за всі ті рази, коли я сміявся з твоїх здібностей, — сказав Єнох. — Здається, не такі вони вже й непридатні.

— А ще, — додав Мілард, — я хочу похвалити Г’ю за те, що він з’явився напрочуд вчасно. Серйозно, ще б кілька секунд — і…

Г’ю пояснив, як він уник полону на станції, прослизнувши у простір між поїздом і платформою (як я й думав). Він послав за нами слідом одну свою бджолу, а сам ішов на безпечній відстані.

— Тоді вся сіль була в тому, щоб знайти ідеальну мить для удару, — гордовито промовив він таким тоном, неначе перемога була гарантована відтоді, як він вирішив нас врятувати.

— А якби ти не набрів випадково на поле, де роїлися бджоли? — поцікавився Єнох.

Г’ю витяг щось із кишені й підняв на загальний огляд. То було яйце дивної курки.

— План Б, — сказав він.

Бехір пошкутильгав до Г’ю і потиснув йому руку.

— Юначе, — сказав він, — ми завдячуємо вам життям.

— А де ваш особливий хлопчик? — спитав Мілард у Бехіра.

— Він, слава Богу, зумів утекти з двома моїми людьми. Сьогодні ми втратили трьох тварин, але жодної людини. — Бехір вклонився Г’ю, і мені навіть здалося, що він поцілує йому руку. — Ми неодмінно мусимо вам віддячити!

Г’ю зашарівся.

— Запевняю вас, у цьому нема потреби…

— І часу нема, — сказала Емма, виштовхуючи Г’ю через двері. — Нам треба встигнути на поїзд.

Ті наші, до яких тільки-но дійшло, що пані Сапсан зникла, поблідли.

— Ми візьмемо їхній джип, — сказав Мілард. — Якщо пощастить і якщо той витвір правду казав, то встигнемо на поїзд, поки він стоятиме у Портмедоґу.

— Я знаю короткий шлях, — заявив Бехір і намалював на землі носаком чобота просту карту.

Ми подякували циганам. Від імені наших я перепросив Бехіра за те, що ми завдали їм стількох клопотів, а він тільки гучно розсміявся і махнув нам на стежку.

— Ми ще зустрінемося, синдриґасті, — сказав він. — Я цього певен.

Ми втислися у витвірський джип. Восьмеро дітей напакувалися, мов сардини, у машину, розраховану на трьох. Як єдиний, хто раніше водив машину, за кермо сів я. Дуже багато часу пішло на те, щоб розкумекати, як ця клята штука заводиться (виявилося, що не ключем, а натисканням кнопки в підлозі), потім ще була притичина з тим, щоб перемикати передачі. Я лише кілька разів водив машину з механічною коробкою, і завжди на сидінні пасажира сидів тато й давав мені вказівки. Але, всупереч усьому, через хвилину-дві ми рушили — підскакуючи, смикаючись, непевно, але поїхали.