Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Постріл пролунав знадвору.

Кожен нерв у моєму тілі занімів і поколював від адреналіну.

— Що це було? — спитав пан Вайт, квапливо підходячи до вікна.

Понад його плечем мені було видно шибку і все, що відбувалося за нею. Солдат, котрий пішов перехоплювати поїзд, стояв навпроти хижі, по пояс у диких квітах, спиною до нас. Його гвинтівка була націлена в поле.

Пан Вайт просунув руки крізь ґрати, які прикривали вікно, і відчинив його.

— Якого біса ти стріляєш? — загорлав він. — Чому ти досі тут?

Солдат не ворухнувся, не заговорив. Поле було живим від дзижчання комах, і якусь мить ми не чули більше нічого.

— Капрале Браун! — проревів пан Вайт.

Чоловік повільно розвернувся на хитких ногах. Гвинтівка вислизнула йому з рук і впала у високу траву. Він зробив кілька непевних кроків уперед.

Пан Вайт витяг із кобури револьвер і націлив його крізь вікно на Брауна.

— Скажи щось, хай тобі чорт!

Браун розтулив рота й спробував щось сказати, але звідти, де мав бути його голос, долинуло дивне дзижчання, що відлунювало у нього глибоко всередині й відтворювало ті звуки, якими жило поле.

То було дзижчання бджіл. Сотень, тисяч бджіл. А далі з’явилися вони самі. Спочатку декілька комах вилетіло крізь розтулені губи. Та потім солдата опанувала якась нездоланна сила: плечі відхилилися назад, груди подалися вперед, а щелепи широко розкрилися, і з них назовні ринув такий щільний потік бджіл, що вони здавалися суцільним предметом — товстим шлангом комах, що нескінченно довго вилітав з його горла.

Пан Вайт відступив од вікна назад, спантеличений і наляканий.

Браун на полі звалився, оточений роєм жалючих комах. А коли його тіло зникло з обрію, то виявилося, що за ним стоїть інший.

Хлопчик.

Г’ю.

Він із викликом дивився у вікно, а довкола нього велетенською сферою оберталися комахи. На полі ними аж рясніло: бджолами й шершнями, осами звичайними і складчастокрилими, жалючими створіннями, чиїх назв я знати не знав, — і всі до одної, здавалося, підкорювалися волі Г’ю.

Пан Вайт підняв револьвер і вистрелив. Спорожнив увесь барабан.

Г’ю зник у траві. Я не знав, чи він упав на землю, чи пірнув у траву. А тоді ще троє солдатів побігли до вікна і під крики Бронвін: «Будь ласка, не вбивайте його!» — зрешетили поле кулями, наповнивши наші вуха гуркотом пострілів.

А тоді в кімнату залетіли бджоли. Може, з десяток. Розлючені, вони кинулися на солдатів.

— Зачиніть вікно! — зарепетував пан Вайт, б’ючи руками повітря навколо себе.

Солдат захряснув вікно, і всі взялися вибивати бджіл, які потрапили всередину. Поки вони були цим зайняті, надворі збиралася все більша хмара комах — велетенське дірчасте укривало з комах пульсувало з іншого боку шибки. І було їх так багато, що на той час, коли пан Вайт і його люди повибивали всіх бджіл усередині, то бджоли надворі майже заступили собою сонце.

Солдати скупчилися в центрі кімнати спина до спини. Гвинтівки щетинилися, мов голки дикобраза. Стало темно й жарко, кімната вібрувала від позаземного виття мільйона бджіл-маніяків, неначе все це відбувалося в кошмарному сні.

— Скажіть, хай забираються геть! — надривно, у відчаї прокричав пан Вайт.

Неначе це міг зробити хтось, окрім Г’ю. Якщо він ще живий.

— У мене до вас інша пропозиція, — сказав Бехір, спинаючись на ноги за допомогою віконних ґрат. Його силует із підігнутою ногою чітко вирізьблювався на тлі темної шибки. — Опустіть гвинтівки або я відчиняю вікно.

Пан Вайт крутнувся, щоб зустрітися з ним поглядами.

— Навіть цигани не такі дурні, щоб це втнути.

— Ви занадто високої про нас думки. — Бехірові пальці ковзнули до віконної ручки.

Солдати попіднімали гвинтівки.

— Вперед, — сказав Бехір. — Стріляйте.

— Ні, шибку розіб’єте! — заволав пан Вайт. — Хапайте його!

Двоє солдатів жбурнули зброю на підлогу і кинулися на Бехіра, однак він їх випередив, ударивши кулаком у скло.

Вікно розлетілося на друзки. Бджоли потоком ринули в кімнату, і запанував хаос: верески, постріли, штовханина, — хоча крізь ревіння комах, яке, здавалося, виповнювало не лише мої вуха, а й усі пори тіла, я майже нічого не чув.

Люди лізли один одному на голову, щоб швидше вибратися назовні.

Праворуч від мене Бронвін штовхнула Оливку на підлогу й накрила її своїм тілом.

Емма закричала: «Лягай!» — і ми кинулися на долівку, щоб хоч якось укритися від бджіл, що врізалися нам у шкіру, заплутувалися у волоссі.

Я чекав смерті, чекав, що бджоли вкриють кожен дюйм моєї шкіри й жалитимуть так, що відмовить нервова система.