Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Ті з нас, кого не хитало від страху, пінилися гнівом. Дехто виступав за те, щоб убити Коула, і гарячково шукав гострі предмети, а ті, хто зберіг тверезість мислення, намагався їх стримати. Увесь цей час Коул стояв спокійно і чекав, коли вляжеться фурор.

— Можна тепер я скажу? — спитав він. — Я б на вашому місці не надто захоплювався ідеєю мене вбити. Ви, звісно, можете це зробити, вас ніхто не зупинить. Але для вас же буде краще, якщо я залишатимуся цілим і неушкодженим, коли прибудуть мої люди. — Він вдав, ніби зиркає на наручний годинник. — Авжеж. Вони вже мають бути тут. Так, саме зараз оточують будівлю, перекривають усі можливі виходи, із дахом включно. А ще додам, що їх п’ятдесят шестеро і всі вони озброєні до зубів. І далі зубів. Ви коли-небудь бачили, що скорострільна міні-гармата робить із тілом дитячих розмірів? — Він подивився впритул на Оливку і сказав: — Дорогенька, вона перетворить тебе на котячий корм.

— Ви блефуєте! — вигукнув Єнох. — Там нікого нема!

— Є, запевняю тебе. Вони йшли за мною назирці, відколи ми покинули ваш занедбаний острівець, і я подав їм сигнал, щойно Баленсіаґа відкрилася нам. Це було понад дванадцять годин тому — предостатньо часу, щоб зібрати бойовий загін.

— Дозвольте, я перевірю, — сказала пані Королик і пішла в залу для зібрань, де вікна позаростали кригою переважно ззовні і в кількох із них були проталини у вигляді телескопічних тунельників з прикріпленими дзеркалами, щоб можна було подивитися на вулицю внизу.

Поки ми чекали на її повернення, клоун і заклиначка змій жваво обговорювали найліпший спосіб піддати Коула тортурам.

— А я кажу, спочатку вирвімо йому нігті, — запропонував клоун. — А потім розпеченою кочергою в очі.

— Там, звідки я родом, — озвалася заклиначка, — за зраду карають так: обмазують медом, прив’язують до відкритого човна і випускають у стоячий ставок. І мухи зжирають тебе живцем.

Коул тимчасом нахиляв голову то в один бік, то в інший, і знуджено потягувався.

— Перепрошую, — сказав він. — Від тривалого перебування в тілі птахи м’язи судомить.

— Думаєш, ми жартуємо? — погрозливо спитав клоун.

— Я думаю, ви аматори, — відказав Коул. — От якби ви могли знайти кілька молодих бамбукових пагонів, я показав би вам дещо насправді лихе. Та хоч як це було б приємно, я дуже вам раджу розтопити цей лід, бо це вбереже нас від величезних клопотів. Кажу це заради вашого ж добра, від щирої турботи про ваш добробут.

— Ага, аякже, — сказала Емма. — А де була ваша турбота, коли ви крали душі в тих дивних?

— А, так. Троє наших полонених. Ця жертва була необхідна — усе заради прогресу, мої любі. Розумієте, ми намагаємося розвинути вид дивних людей.

— Сміх, та й годі, — скривилася Емма. — Ви лише купка спраглих до влади садистів!

— Я знаю, що ви всі несамостійні й неосвічені, — сказав Коул. — Але невже ваші імбрини не викладали вам історії нашого народу? Ми, дивні, колись були богами, що ходили по землі! Велетні… королі… повноправні володарі світу! Та минали сотні, тисячі років, і ми зазнали жахливого занепаду. Ми настільки змішалися з нормальними, що наша дивна кров втратила чистоту й майже зникла. І подивіться на нас тепер — як ми деградували! Переховуємося в цих часових болотах, боїмося тих людей, якими мали б правити, утримувані в стані вічного дитинства конфедерацією пліткарок — цих жінок! Невже ви не бачите, до чого вони нас довели? Вам не соромно? Ви хоч уявляєте, яку владу могли б мати, владу, яка за правом належить нам? Невже не відчуваєте крові велетів у своїх венах? — Він потроху втрачав самовладання, обличчя багряніло. — Ми не намагаємося знищити царство дивних. Ми намагаємося його врятувати!

— Та невже? — Клоун підійшов до Коула і плюнув йому в обличчя. — Що ж, методи у вас, як у збоченців.

Тильним боком долоні Коул витер слину.

— Я розумію, що намагатися вас напоумити марно. Імбрини сотні років годували вас брехнею та пропагандою. Думаю, краще буде забрати ваші душі й почати з чистого аркуша.

Повернулася пані Королик.

— Він не збрехав, — повідомила вона. — Там, надворі, щось із п’ятдесят солдатів. Усі озброєні.

— Ой, ой, ой, — простогнала Бронвін. — Що ж нам робити?

— Здаватися, — порадив Коул. — По-тихому.

— Байдуже, скільки їх там, — сказала Альтея. — Крізь мій лід їм не пробитися.

Лід! Я зовсім про нього забув. Ми були всередині крижаної фортеці!

— Точно! — радісно всміхнувся Коул. — Вона правильно каже, вони не зможуть зайти. Тому є один швидкий і безболісний спосіб — ви негайно добровільно розтоплюєте цей лід. Є й другий — тривалий, упертий, повільний, нудний, сумний спосіб, що зветься облогою. Мої люди місяцями стоятимуть на варті надворі, а ми з вами сидітимемо тут і тихенько вмиратимемо з голоду. Може, ви здастеся, коли голод і відчай будуть нестерпними. А може, почнете пожирати одне одного, як канібали. В обох випадках, якщо моїм людям доведеться аж так довго чекати, вони вас усіх до одного замучать до смерті, коли зайдуть, а зайдуть вони неодмінно. Тож якщо ми мусимо йти повільним, нудним, сумним шляхом, будь ласка, заради дітей, принесіть мені якісь штани.