Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Це пані Сапсан? — спитала Оливка. — Якась вона дивна.

Авжеж, то була не вона. Людина, що стояла перед нами, й близько не нагадувала пані Сапсан. То був миршавий низенький чоловічок із вузлуватими колінами та головою з залисинами. Ніс у нього був схожий на зужиту витирачку від олівця, а сам він світив голизною і весь, від маківки до п’ят, був вимащений липким прозорим гелем. Поки пані Королик німо дивилася на нього й шукала, за що вхопитися, щоб не впасти, решта наших, шоковані й розгнівані, розкричалися:

— Ви хто такий? Хто ви такий? Що ви зробили з пані Сапсан?

Повільно, дуже повільно чоловічок підніс руки до обличчя й потер очі. А потім нарешті він їх розплющив.

Зіниці були порожні й білі.

Я почув, як хтось закричав.

А чоловічок дуже тихо промовив:

— Мене звати Коул. А ви тепер мої бранці.

— Бранці! — розсміявся складаний чоловік. — Про що він, які ми бранці?

— Де пані Сапсан? — закричала Емма на пані Королик. — Хто цей чоловік, що ви зробили з пані Сапсан?

Та пані Королик, здавалося, відібрало мову.

На зміну збентеженню прийшли шок і гнів, ми закидали чоловічка запитаннями. Він терпів їх зі знудженим виразом обличчя, стоячи в центрі кімнати, соромливо прикриваючи своє хазяйство.

— Якщо дасте мені слово, я все поясню, — сказав він.

— Де пані Сапсан?! — знову заволала Емма. Її трясло від гніву.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Коул. — Вона в безпеці, під нашим наглядом. Ми викрали її багато днів тому на вашому острові.

— Тоді птах, якого ми врятували на субмарині, — сказав я, — то був…

— То був я, — кивнув Коул.

— Це неможливо! — нарешті здобулася на голос пані Королик. — Витвори не можуть перетворюватися на птахів!

— У цілому це правда. Але, розумієте, Альма — моя сестра. І хоча мені не пощастило успадкувати такі, як у неї, таланти до маніпулювання часом, та одну найменш корисну рису — здатність перетворюватись на малого хижого птаха — ми з нею все-таки маємо спільну. Я доволі блискуче зіграв її роль, вам так не здається? — І він легенько вклонився. — А тепер чи можу я попросити у вас штани? Я перед вами в невигідному становищі.

Його прохання проігнорували. А в мене голова йшла обертом. Я згадав, що пані Сапсан якось згадувала двох своїх братів — я навіть їхні фото бачив, ті, на яких вони всі разом під опікою пані Шилодзьобки. Я подумки повернувся до тих днів, які ми провели з цим птахом, вважаючи, що це пані Сапсан; усе, через що ми пройшли, усе, що бачили. Пані Сапсан у клітці, яку Ґолан викинув у океан, була справжня, а той птах, якого ми «врятували», виявився її братом. Тепер зрозумілими стали всі жорстокі витівки пані Сапсан, бо то була зовсім не пані Сапсан. Та все одно в мене був ще мільйон запитань.

— Увесь цей час, — сказав я, — чому ви залишалися птахом? Просто для того, щоб за нами стежити?

— Тривалі спостереження за вашою дитячою гризнею були, беззаперечно, захопливими, але я плекав надію, що ви допоможете мені завершити одну незакінчену справу. Коли ви вбили на полі моїх людей, мене це вразило. Ви показали себе доволі винахідливими. Звичайно, по тому мої люди могли коли завгодно здобути над вами перемогу й захопити в полон, але я вирішив, що краще буде дати вам знемагати у невіданні, а ще побачити, чи ваша винахідливість не приведе нас до єдиної імбрини, котрій досі незмінно вдавалося водити нас за носа. — Сказавши це, він повернувся до пані Королик і розплився в усмішці. — Привіт, Баленсіаґо. Як приємно знову тебе бачити.

Пані Королик застогнала й обмахнулася рукою, як віялом.

— Ідіоти, кретини, дебіли! — заверещав на нас клоун. — Ви привели їх просто до нас!

— А приємним доповненням для нас було навідатися у твій звіринець, — сказав Коул. — Мої люди з’явилися там невдовзі після того, як ми пішли. Напхані голови тієї емурафи й собаки-боксера стануть розкішною прикрасою для мого каміна.

— Ти чудовисько! — вереснула пані Королик і безсило сповзла по столу, бо відмовили ноги.

— О пташе мій! — із круглими очима вигукнула Бронвін. — Фіона і Клер!

Усе почало нарешті складатися в жахливу картинку. Коул знав, що в образі пані Сапсан його з дорогою душею приймуть у звіринці пані Королик. А коли виявилося, що викрасти її не вдасться, бо її нема вдома, він змусив нас вирушати по неї в Лондон. І так у багатьох випадках — нами маніпулювали від самого початку, з тієї самої миті, як ми вирішили покинути острів, а я приєднався до дітей. Навіть та казка, яку він вибрав, щоб Бронвін прочитала тієї першої ночі в лісі (про кам’яного велетня) була маніпуляцією. Він хотів, щоб ми знайшли контур пані Королик і думали, що це ми розгадали його таємницю.