Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Не говоріть так, — сказав Горацій. — Ви нас зурочите.

— Королик творить дива, — заспокоїв клоун. — Нема про що хвилюватися.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — сказала Емма.

— Звісно, маю! То який у вас план? Ви, звісно, залишитеся і допоможете нам воювати, але де ви будете спати? Не зі мною, у мене кімната для одного. Винятки бувають нечасто. — Він подивився на Емму і звів брову. — Зауважте, я сказав «нечасто».

Зненацька всі повідводили погляди й стали роздивлятися картини на стінах чи поправляти комірці. Всі, крім Емми, чиє обличчя аж позеленіло. Може, ми були від природи песимістами й наші шанси на успіх здавалися такими мізерними, що ми жодного разу не завдали собі клопоту подумати: а що буде, коли ми вилікуємо пані Сапсан… а може, кризові ситуації останніх кількох днів йшли таким суцільним потоком і так тиснули на нас, що не було нагоди над цим поміркувати. Як не крути, а запитання від клоуна заскочило нас зненацька.

А раптом у нас усе вийде? Що робитимемо, якщо пані Сапсан просто зараз зайде в кімнату, така, як колись?

Зрештою відповідь дав Мілард.

— Я думаю, ми знову підемо на захід, туди, звідки прийшли. Пані Сапсан зробить для нас ще один контур. Такий, де нас ніколи не знайдуть.

— І все? — не повірив клоун. — Сховаєтеся? А як щодо решти імбрин, тих, яким пощастило менше? Як щодо моєї?

— Рятувати весь світ — не наша робота, — відповів Горацій.

— Ми не весь світ намагаємося врятувати. Лише царство дивних.

— Ну, це теж не наша робота. — Горацій говорив мляво, наче захищався. Йому було соромно, що його загнали в куток і змусили це сказати.

Клоун нахилився вперед у своєму кріслі й люто зиркнув на нас.

— А чия це робота?

— Має бути хтось інший, — сказав Єнох. — Люди, краще оснащені, навчені таке робити…

— Перше, що зробили зіпсовані три тижні тому, — напали на Внутрішню гвардію дивних. Менш ніж за день її розвіяло за вітром. Тепер війська нема, імбрин теж, і кому лишається захищати царство дивних, га? Простим людям, таким як ви та я, ось кому. — Клоун викинув індичу ніжку. — Ваше боягузтво мені огидне. Аж апетит пропав.

— Вони потомилися, приїхали здалеку, — сказав складаний чоловік. — Дай їм перепочити.

Клоун, мов шкільна училка, помахав у повітрі вказівним пальцем.

— А-а. Задурно ніхто кататися не буде. Мені начхати, годину ви тут чи місяць пробули. Раз ви тут, повинні мати бажання воювати. Вигляд у вашої зграйки миршавий, проте ви дивні, а отже, у всіх вас є приховані таланти. Покажіть, на що ви здатні!

Він підвівся і попрямував до Єноха, виставивши вперед руку, наче збирався обшукати Єнохові кишені, щоб виявити його дивні здібності.

— Гей, ти, — наказав він. — Зроби, що вмієш!

— Для цього мені потрібен труп людини, — відповів Єнох. — І це будеш ти, якщо хоч пальцем до мене торкнешся.

Клоун повернув у бік Емми.

— Тоді як щодо тебе, красунечко? — спитав він, і Емма підняла догори палець та запалила на його кінчику полум’я, як на іменинній свічці. Клоун засміявся.

— Почуття гумору! — сказав він. — Мені подобається. — І перейшов до сліпих братів.

— Їхні голови поєднані. — Між клоуном і братами виросла Меліна. — Вони бачать вухами і знають, про що думає інший.

Клоун сплеснув у долоні.

— Нарешті хоч щось корисне! Вони будуть нашими дозорцями. Одного виставимо на ярмарку, а другого триматимемо тут. Раптом там щось станеться, ми одразу дізнаємося.

Він відштовхнув Меліну. Брати від нього сахнулися.

— Їх не можна розділяти, — категорично заявила Меліна. — Джоел-і-Пітер не люблять бути нарізно.

— А я не люблю, коли на мене полюють невидимі тварюки. — І клоун заходився оддирати старшого брата від молодшого. Хлопчики міцно схопилися за руки й голосно застогнали. Вони цокали язиками й дико крутили очима. Я вже збирався втрутитися, та раптом брати розділилися й у два голоси закричали, так гучно і пронизливо, що я побоявся, як би голова не розкололася. Забрязкали тарілки на столі, всі поприсідали й позатуляли вуха долонями. А на нижніх поверхах, як мені здалося, по суцільній брилі льоду з тріском побігла сітка тріщин.

Коли відлуння стихло, Джоел-і-Пітер стисли одне одного в обіймах на підлозі. Їх трясло.

— Подивися, що ти накоїв! — закричала на клоуна Меліна.

— Господи Боже, нічого собі! — Клоун був у захваті.

Однією рукою Бронвін узяла його за шию і підняла в повітря.

— Якщо й далі нас діставатимеш, — спокійно попередила вона, — проломлю твоєю головою стіну.