Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Господи, це ж як тобі важко було! — Софійка погладила по плечі цього теж витонченого і дуже справжнього чоловіка. Тепер вони плакали обоє.

— А магазин? Так і будуєте? — запитала згодом.

— Ні! Не зміг він! Комусь чи то продав чи віддав ділянку… А він, — кивнув на могилу, — так тепер і буде тут, безіменний…

— Зате ми завжди сюди ходитимем! — запевнила. — А ще… Знаєш, я не надто віруюча, бо й батьків до того ніхто не привчав… Але я молитимусь за нього!

І за Щербанівських, і за всіх-всіх стражденних!..

— Ти завжди вмієш розрадити! — усміхнувся крізь сльози Фадійчук.

Весна відповіла фейєрверком акацієвих пелюсток і вибухом життєствердного пташиного щебету. Вони повертались у місто, і на серці кожного було урочисто, просвітлено й легко. Відтепер усе буде тільки добре!

Сьогодні останній день навчання. І сміх, і сум, і спогади, й надії…

Софійка якраз неподалік Завадчучки, бачить, як до неї підійшли Аська й Лізка:

— Ходім, десь побухаєм на честь закінчення наших мук!

— Ні! — одрізала Ірка.

— Та чого ти ламаєшся? — де не взявся Кулаківський. — І годі на мене дутись, я, коли хоч знати, тоді тебе родакам не здав, а, навпаки, душевненько тебе пристроїв у Софчиної тітки!

— Пристроїв він! Ану відкоти, бо зараз так пристрою, що самого ламатиме!

— Ми ж нічого такого, з травою зав’язано! — підлещувалась Аська.

— Просто піддамо по сотці, стрес шкільний знімемо! — вторила їй Лізка.

— А то й лиш по п’ятдесяточці мекнемо, не більше! — намагався загладити вину Кулаківський. Він, здасться, ще хотів щось сказати, але помітив удалині Альбабаріна і вмовк. А тоді винувато й потихеньку — бочком-бочком — і зник у найближчому кабінеті.

— Ірисками сьогодні я пригощаю! — гнула своє Аська.

— Без мене, літроболи обкурені! І мекайте, і пригощайтесь! Без мене!

Завадчучка так гидливо фиркнула і так зверхньо майнула спідницею-шароварами, так швидко пішла геть, що в тусовочників очі на лоба полізли.

Та що ашниці — Софійка й сама з несподіванки отетеріла!

А тоді метнулась доганяти Завадчучку. Порівнялась із нею аж біля скверу.

— Слухай, а як ти на те, — почала захекано, — щоб до нас додому сьогодні під вечір? Ми свято невеличке відзначаємо: і закінчення сьомого класу, і одну невеличку перемогу, і — родинне дещо…

— А хто буде? — завагалась Ірка.

— Ну, батьки мої… Сашко, Леська, сусідка баба Валя… Кицька врешті-решт! Мишей уже пастка всіх половила, Чорнобілку знов мамою реабілітовано і прийнято в сімейне коло!

— О, той чеба і та зубрилка? — гмикнула Ірка. — Плюс купа пристарілих сусідів?

Ох, ну, Завадчучка — вона й в Африці Завадчучка! Нащо затіяла з нею цю розмову?

— Та жартую, жартую! — засміялась та.

— Ху-у-у! Попереджай хоч! То прийдеш?

— А… А той патлатий красунчик буде?

Ні, таки ж нестерпна вона, ця екзотична африканська істота!

— Та знов жартую!

Теж мені дотепниця!..

— Ну, хіба що жартуєш! Бо… Бо вони зі Сніжаною теж запрошені, але дядько Сергій узявся завершити свою одну дуже гарну картину «Сучасна мадонна», то, може, будуть зайняті!

— А мені? Мені можна? — пролунало раптом ззаду жартівливо-сором’язливе.

Дмитро? Іваненко? Де він узявся?

— І тебе, Дмитрику! — (треба маму попередити, що плюс дві душі!).

— Ні, я серйозно! — опустив очі Іваненко.

— І я серйозно! Десь на вісімнадцяту всіх чекаємо!

— Тоді до вечора! — просіяв Дмитро й почимчикував алеєю.

— До вечора! Сервус! — розвернулася й Ірка (мовби їй по дорозі з Дмитром).

Софійка дивилась їм услід. Ні, все одно не шкодує, що її запросила! Навпаки, аж веселіше стало! І святкувати разом буде таки ліпше!

А святкувати є що. Вона здолала цей важкий лабіри…

Дзенькнула мобілка. Есемес, незнайомий номер. «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз».

Це ще що за сюрпризи? Озирнулась: ніде нікого! Виходить, і попередні послання теж стосуються таки її, Софійки? І хто такий той Туз? І звідки взяв її номер? І взагалі!

Але подих свіжого вітерцю, настояного на акацієвому цвіті (і тут ця акація, але ж як пахне!), лагідно огорнув Софійку, здмухнувши усі турботи. Отже, святкувати! Вона здолала цей важкий лабіринт! Нарешті можна вдихнути на повні груди і — радіти, радіти, радіти! А ще — трошки розслабитись, перепочити!

Ну, після того, як поможе мамі з бенкетом, звісно!