Марина Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Мабуть, у її словах слід було шукати якогось іронічного підтексту, але, оскільки Пустельник про баракко Софійці ще не розказував, довелося з розумним виглядом промовчати.

…Замість мальв звідкись визирала квітуча вишенька, а внизу красувався рядочок нарцисів. Проте арочний вхід, ажурні ґрати й різьблення на центральних дверях, білий кам’яний узор по всьому піддашшю переконували, що прийшли туди, куди треба.

Ну, і що вона має тут запитувати, кого шукати? Скромна Леся взагалі готова уже тікати.

— Вибачте, в цьому домі хтось знає про колишнього хазяїна? — гукнула Софійка жінці, що розвішувала білизну.

Якого хазяїна, дитино? — насторожилась та.

— Ну, Юлія Мокренка, художника. Йому належав колись цей дім…

Не знаю ніякого Мокренка, я тут недавно. У сусіда через мур попитай, це в нього ми викупили свою частину хати!

Муром, очевидно, зветься масивна, побілена, як і решта будинку, підпорна стінка, що надійно відділяє вікна від сусідських. Софійка подякувала й рішуче потягла Радзивілку за собою. З трохи меншою рішучістю ступили в перехняблену дерев’яну хвірточку, у зарослий кропивою дворик.

— Стукайте добре, він глухий! — гукнула з-за муру жінка з білизною.

Обстукавши й двері, і шибку (інтелектуалка Леся в цей час тільки зацьковано озиралась), Софійка вже було вирішила, що вдома нікого нема, коли всередині почулось вовтузіння.

Рипнули двері, в сінешній чорноті постав дрібний зсутулений дідок. Засмальцьована куфайка, ціпочок. Сивий, хоч очі меткі й молоді: чистісінько тобі казковий персонаж.

Софійку пронизало відчуття, що перед нею — сам Юлій Мокренко: древній і всіма забутий, він ось ніби заново відкритий нею, Софійкою, для світу. Розуміла, що так думати безглуздо, але здаватись не хотіла.

Для початку варто за будь-яку ціну потрапити досередини. Хоч господар, кинувши ціпка в куток, тепер обома руками зіперся на протилежні одвірки, перегородивши вхід: явно не радів гостям.

— Добрий день! Ми… Ми з приводу художника Юлія Мокренка…

Перехопивши запитальний погляд чоловічка, Софійка озирнулась і побачила, що вона не ми, вона сама. Здається, Леську зараз потрібно виловлювати, як колись виловлювала перелякану тітоньку Сніжану, щоб познайомити її з Пустельником.

— Ми тут з однокласницею. Лесю, ти де?

— Тут, — ледь чутно відгукнулась і визирнула з-за широкої липи товаришка.

— Ви їй даруйте, вона трохи соромлива, але кругла відмінниця!

— Ви звідки? З соціальної допомоги? — прошамкотів дідок, і Софійка згадала, що господар глухуватий.

— Ви Юліан Мокренко? — заходилась за своїм звичаєм відразу атакувати.

Здається, чоловічка неабияк розважило таке припущення, він розсміявся всіма своїми білими (певно, вставна щелепа) зубами.

— А хіба ні? Як ваше прізвище? — не здавалась Софійка.

— Як ваше? — почула у відповідь.

— Ой, вибачте. Ми — Софія Щербань і Леся Радзивіл! А ви?

— А як ваше? — ні, з глухим таки де сядеш, там і злізеш!

— Наші прізвища Щербань та Радзивіл, а ви? — прокричала щосили.

— А як ваше? — шкірив штучні зуби дідок.

Софійка ще двічі прорепетувала йому своє і Лесьчине прізвища, поки чоловічок, погойдуючись од сміху, не пояснив:

— Та чую вас, чую! Я ж і відповідаю, що я Кваша. Кваша Григорій Борисович!

Видно, цю гру слів «Я Кваша — Як ваша?» він уже не вперше випробовував на занадто цікавих людях. Леся й собі пирхнула від сміху, а Софійка поволі допетрувала, що до чого.

— То ви не Мокренко? — все ще не хотіла вірити.

Дідка, вочевидь, зворушила дівоча наївність, і він зробив те, чого спочатку, либонь, не збирався:

— Гаразд уже, заходьте до самотнього немічного старого. Може, щось і про Мокренка розкажу. Тільки не лякайтесь непорядку й бідності: пенсія мала, доглянути нікому…

— Ціпочок візьміть! — послужливо подала забутого ціпка Леся.

— Ой, дякую, дякую! — спохопився дідок. — А то звик об стіни та об стіни!

Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!

Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.

— Ага, правда, це ще дідові ослони! — знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: — Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!