Аж тепер Софійка помітила, що написи на звороті листівок польською мовою. Проте вона вже мала досвід розбирання польських літер, тож легко прочитала перший-ліпший підпис: «Костел святої Анни». Мовби й не бачила у Вишнополі такого химерного шпилястого будинку!
— Це де?
— Склади хлібзаводу. Шпилі познімали, звісно. Може, бачила за високим заводським парканом оцю-ось частину?
— Цю бачила… Тільки цеглою обкладена, перекрита новим плоским дахом…
— Вулиця та звалась Костельною. Нині — Жовтневої революції. Тієї революції, котра потім усі костели-церкви й понищила… Коло костьолу ще цвинтар був. Із родовим склепом Радзівілів.
— Там, де тепер…
— Парк розваг і атракціонів.
Розваги? На цвинтарі? Щось страшне й несусвітне розказує вона, ця Леся!
Ой, а це той собор, який бачила, мандруючи у минуле, коли Кулаківського від прокляття звільняла! Тепер на його місці пам’ятник із ялинками…
А ось міська ратуша! Краєвиди старого парку! Центральна вулиця: готелі «Париж», «Брістоль», «Лондон»…
— Тоді навіть найменші містечка любили помпезні назви! — засміялась Леся.
— Як тепер інтернет-клуб «Лас-Вегас», кафе-забігайлівка «Монако» або магазинчик секон-хенду «Каталонія».
— А ще косметична ятка «Amore», бутик «Prestige», — додала Радзивілка. — Егеж-егеж, щось таке!
Фонтанчик у центрі, безліч красивих будинків…
— Я тобі скажу, наш Вишнопіль був собі нічогеньке містечко! — Софійка захоплено.
— Особливо тоді, коли в Україні панувало магдебурзьке право!
— А, це те, за якого… — лелечко, то не знаєш, як уторопати мову Ірок-Кулаківських, то губишся від мови цих інтелектуалок! — За якого містові зменшувались податки, дозволялось господарювати на власній землі, розвивати ремісництво й торгівлю?
— Егеж-егеж! — підтвердила Радзивілка, і Софії трохи відлягло від серця.
Відкладала світлину за світлиною. Тут ось — просто ряд будинків, нічим не примітних. Чи не просто? Софійка повернулась до щойно відкладеної листівки.
Отой, у глибині… Не дуже розбірливо, але ж… Ґаночок, хвіртка! Просто мальв нема, але ж фото зроблене взимку!
«Вулиця Поштова» — свідчив підпис.
— Це там, де зараз пошта?
— Навряд. По-перше, пошта колись була в іншому місці, а по-друге, на фото — мало не околиця.
— Можна, візьму її на кілька днів?
— Звичайно! Можеш узяти всі.
— Дякую, мені головне цю!
— Будь ласка!
Леся вже збиралась іти, як Софійка вхопила її за руку:
— Стривай, то, виходить, пани Радзивіли, про яких згадувала екскурсоводка в музеї, — твої предки? Мабуть же, теж нащадки отого литовсько-польсько-білоруського роду, про який розказували на уроці історії?
— Ну, якась дуже далека лінія, — скромно опустила очі Леся. — Ті виїхали в Полыцу, тих репресували…
— Репресували, як і Юлія Мокренка! — знову не втрималась від спокуси показати свої знання Софійка.
— Мабуть. На фамільному склепі — гойдалки-атракціони… Мама ж моя взагалі українка. Тільки прізвище польське зосталось.
— Та вже за саме прізвище на тобі треба почепити меморіальну табличку «Об’єкт охороняється законом»!
— Смішна ти! — приязно блиснула окулярами Леся. — Ну, я побігла. В бібліотеку!
— Щасливо!
Леся пішла, а Софійка ще довго стояла під шкільним вікном і вдивлялась: чи то в листівку, чи то у травневий день, чи у власні думки. Здається, щойно вона ненароком відкрила для себе не лише чужу любовну таємницю й назву Мокренкової вулички. Відкрила для себе цю мовчазну, досі наче й не примітну однокласницю — Лесю Радзивіл!
По дорозі додому Софійку перепинила ще одна однокласниця.
— Соф’, косуй сюди! — гукнула її через паркан зі скверу Ірка Завадчук. — Є розмова!
Мусила звернути до дірки в огорожі й покосувати стежкою в бур’янах до Ірки. Та, вже не зелена, а просто бліда, сиділа під колись знаменитою акацією.
— Падай! — інкрустованим камінчиками нігтем вказівного пальця тицьнула на лавку біля себе.
— Що за розмова? — неохоче сіла й одразу взялась до діла.
— Що з тебе хотіла та ботанка? — здається, в Ірчиному голосі вчуваються нотки ревності.
— Ти про Лесю? — ботанами в школі називали відмінників, а не біологічку Ліду Василівну. — То наша особиста справа. До речі, Леся — класна дівчина.
— Нє, та я ж нічого! — знизала плечима Завадчучка. — Дружи собі, як вона вже тобі така хороша! Значить, я чого тебе покликала… Подякувати.
— За що-о-о?
— За те, що не нашохала! Ні тоді, під галереєю… Ні на фізрі… Ні сьогодні.
Читать дальше