Марина Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Не в курсі, тут десь є ігрові автомати? — довірливо нахилився до Софійки Вадим Кулаківський. — Бо мені впадло вже слухати це бла-бла-бла…

Від несподіваної довірливості й від, м’яко кажучи, недоречності запитання дівчинка знизала плечима і приклала пальця до вуст: розмовляти-бо під час екскурсії не можна!

— Що ти, Ва’, мамаюєш, як неприкаяний? — аж Віта обурилась.

— А я взагалі-то не до тебе триндю! Теж мені — Ві-кука!.. — Вадим просвердлив леськівчанку презирливим поглядом і показово звернувся до Софії: — Ну, ти як хоч, Софко, а я вилізу пошарю. Заодно й перекурю.

— Мамаюєш — це що? — майже буззвучно запитала подружку, щойно Кулаківський посунувся до виходу.

— Ну, мандруєш, козакуєш… Це моя баба так гово’, коли хто без діла тиняється. А їй — ще праба’!..

Гм! Скільки-то ще слівець забутих у нашій мові цікавезних!

А за турків місто звалося Кафа, тут побувало чимало козаків, а також поперепродувано багато українських красунь, навіть саму Роксолану! Ех, якби отако вивели на той ринок Софійку — перехитрила, подряпала, покусала б усіх, але не дозволила б себе продати! Хіба якби султаном виявився… Альбабарін, бо недарма ж у нього таке східне прізвище! Альбабарін і Русалка — здається, вималювалась би непогана казка!..

О, чи не від Роксолани зберігся цей шматочок рожевої крейди в мушлі-черепашці — старовинні рум’яна? Винахідливі були колишні модниці! Софійка згадала, що панії в недавній історії з лабіринтом рум’янились кольоровими папірчиками. Заодно подумала, що ні Ві-ку-кусі, ні їй самій фарбувати щік точно не доведеться. Бо в Софії тільки що — самі вогнем палають. А в подруги — від природи рум’яні, неспроста ж Альбабарін…

Ет, дався їй цей Алі-баба! Нащо вкотре ним перейматись? І взагалі, ашники в іншому музеї! Бракує його погляду? Зате не бракує погляду Іваненкового: он він уже приманює Софійку до якогось експонату. Хоч Леська біля нього, а таки не може без Софії!

О, та вони ж біля кам’яної баби! За Віту — і мерщій туди!

Отака вона, голубонька! Подзьобана часом, обвітрене обличчя… Не Олена Прекрасна, не Василина премудра — баба бабою! Але чим ніби тягне до себе?..

— У нас їх ще мамаями назива’! — шепнула заворожена Віта.

— Стривай, вони що, теж — мамаюють-мандрують? — розсміялась Софійка.

— Виходить, що та’! — всміхнулась і Вікуся. — Ось тут і написано, що з Керченських степів примандрува’!

— Мамай? Він же козак! — авторитетно вставила Радзивілка.

— Картини, де він з конем та бандурою, зараз дуже популярні й дорого коштують! — додав Дмитро.

— Еге, карти’ ця і в моєї баби колись висіла! Але моя ба’ розказувала, а їй — ще праба’, що колись ці кам’яні ідоли, або, як вона каза’, мамаї, на леськівських полях валялись.

Видно, колись стояли, раз потім хтось повалив! Колись… Колись, було, їдеш собі верхи (може, як отой Мамай: на коні, з бандурою), і, куди не кинеш у степу оком — до самого обрію то тут, то там бовваніють ці мамаї на могилах. Ото був би рай туристам, якби збереглось! А вночі як моторошно-цікаво таких побачити!.. А в грозу — блискавиці на них так і стружать, так і крешуть! Дощ ллє, а ти не губишся: виїжджаєш на могилу, розсідлуєш коня, половиною сідла накриваєш бабу, під другою сам з бандурою ховаєшся!

...Аж то з сусідньої могили наближається друга кам’яна баба. Туп!.. Туп!.. — Стала внизу, питає, голос аж луною котиться:

— У тебе, сестро, гості?

— Так, сестрице! — відгуркочує перша.

— То, може, ти, людино, розкажеш, що там ниньки на світі робиться? Чи носять на різдвяні свята вечерю?

— Носять!

— Чи ходять в гості кум до куми, брат до брата, сестра до сестри?

— Ходять, чом не ходять?

— Чи піють півні?

— Щоранку!

— Довго ще нам доведеться стояти, сестро!

— А вас що, змушено?

— Ой люди-и-ино! Колись ми були здоровенними, нас узивали великдонами, або велетнями. Бог створив нас іще перед Сонцем, тож коли з’явилось праведне світило, позалазили ми на ці могили і стали в нього плювати!

— Прокляв нас Бог, ми здрібніли й закам'яніли…

І стояти наказав, поки й люди шануватимуть споконвічні дідівські звичаї…

— Піду я на місце! — зітхнула прийшла баба.

Гупання подаленіло: подибала до своєї могили…

— Іго-го-го! — стріпнувся від дощу кінь.

Гроза втихає. А ти, притримуючи бандуру під пахвою та сідло над бабою, все стоїш і думаєш…

— Ку-ку!

Ні, це не раптова зозуля в степу озвалась, це якась дівчина — ой, це ж Віта! — викукує до тебе й клацає пальцями перед твоїми очима.