Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Від учорашнього дня кватирки я не відчиняла! — пробубоніла, тримаючись за щоку. — Щоб вавки не застудити.

— Може, воно розбилося ще позавчора?

— Вчора перед нашою прогулянкою було ціле!

— А після?

— Після?.. Хіба за моєю травмою хтось щось бачив?..

— Мабуть, ти вчора так упала, що аж тут скло посипалося! — засміявся тато.

Він жартував, але Софійці було не до сміху. «Справді, це вона!» — промкнуло наче струмом.

— Якщо речі б'ються самі від себе — то погана прикмета! — мимоволі додала тривоги й мама, стоячи на порозі з одягненим Ростиком. Вона не вірила в забобони, тому теж вважала, що жартує. — Ну, ми до баби Валі й до школи! Цьом-папусі!

— Головне — портрет уцілів! Не журись, доню, прийду з роботи — полагоджу. — Тато обережно зняв малюнок і виніс геть.

Ох, краще не описувати, як Софійку зустріли в школі!

— Оце бланж, оце фініш! — аж присвиснув Кулаківський. — У який поворот не вписалась? Кон-кре-е-етно хтось присвітив! Чи з усіма деревами в Білокрилівці перецілувалась?

— Та… це… зачепилася… об камінь… — палала і згоряла на місці.

Господи, нащо вона прийшла до школи?!!

— Бідолаха! Об камінь, кажеш? — підоспіла з удаваним співчуттям ненависна Завадчучка. — Знаю ці камені! Колись мій тато прийшов додому п’яний, то мама точно з таким ліхтарем ходила!

— Краще поправ свої накладні вії: на правому оці зовсім відклеїлись! — вихлюпнула зненацька всю неприязнь до Завадчучки, хоч вії, які Ірка палко видавала за свої, відклеюватись і не думали.

Тільки чемний Дмитрик мужньо не помічав Софійчиної біди. Шаріючись при випадковому погляді на лице однокласниці, вперто ділився з нею винятково математичними спостереженнями.

Вдома зачинилась у своїй кімнаті, примостивши біля вуха й біля Чорнобілчиної муркотливої спинки мобілку, зателефонувала до Ві-ку-ку:

— Що ти знаєш про русалок?

У слухавці застрочило подружчиними знаннями, і Софійка спрагло їх заковтувала:

— Руса’, купалки, водяниці, лоскотухи — богині земно’ води, які живуть на дні річо’! Ка'жу', в руса пальці на ногах з'єднані перетинками, як у гусей, це видно по їхніх слідах…

Ой, до чого тут перетинки? Які ноги — хвіст же?

Заперечити не встигла, бо мусила слухати далі:

— Сліди ці мо' бачити тільки тоді, коли руса, захоплені зненацька, бігом кидаються у воду! Бо звичай’ перед тим, як покину’ берег, вони загладжують пісок!..

Ну який пісок?!.

— А ще ка’, що Руса’ може побачи’ тільки щаслива людина!..

Знайшла щасливу!.. Ні, не допоможе Вітуся! Краще порадитися з Сашком: той з усього придумує виходи! Розповісти про всі двадцять два нещастя…

— Але якщо вона комусь розка’ про це, з нею станеться велике лихо, — прониклива леськівчанка, як завжди, на ходу вгадувала чужі думки. Все, зараз питатиме, нащо Софійці русалки!

— Для уроку треба! — спішила завершити розмову. — Цю, як її… «Русалку» Шевченка вчимо! Дякую, Ві-ку-кулечко! Бувай, закінчується рахунок!

Ні, це ж неможливо! Здається, Софійка перевтомилась, і треба просто добре відіспатися!

Чи, може, це таки пастка?..

Зрештою, все не так і кепсько. Новий ранок свіжим пухким снігом покрив усі вчорашні прикрощі. Тато поміняв скло й уже почепив малюнок на місце.

Вранці знову приміряла майже дошиту сукню і звеселіла ще більше. Спадаючи складками-хвилями, сукня шелестіла краще за ніколи не бачене Софійкою море. Довгий шлейф закріплювався на зап’ясті вишуканою петелькою, тож кожен помах руки робив довгу сукню ще й пишною. Мінус кілька принесених у жертву помийному відру супів — і талія, вдало підкреслена кроєм, буде таки найтоншою. А те, що ставати перед дзеркалом поки що доводиться тільки одним боком, аби не бачити зіпсованої щоки… Так тітонька Сніжана передала вчора якусь нову дорогу мазь!

Навіть школу пропускати наразі немає сенсу: однак усі бачили Софійчине горе і невдовзі звикнуть, не помічатимуть.

І чому вона так тяжко пережила цю дрібну, нікчемну пригоду?

Але сталося непередбачуване.

На математиці до класу, трохи накульгуючи, раптом зайшла класна керівничка, біологічна Ліда Василівна.

— О, ви будете вести математику? Як ваше сухожилля? — доброзичливо загув клас, але раптом забув і про математику, і про сухожилля, і про саму Ліду Василівну.

Адже за вчителькою ступала… дівчина. Та-ка-а-а ді-і-івчина-а-а!! Весь клас ахнув! Струнка й тоненька, мов очеретинка. Очі — два бездонні озерця, такої смарагдово-зеленої барви, яка могла тільки снитись! Куди тим зеленим лінзам, у яких приходила Ірка! Жмуток темного волосся, заколотий химерним кістяним (зі слона? мамонта?) гребенем, перехоплено яскравою смарагдовою стрічкою. Стрічка обкручувала його по всій довжині, а довжина — хіба таке буває в наш час? — до колін. Таку розкіш Софійка бачила тільки на ляльці Барбі у вітрині найдорожчого магазину, та й то — один раз.