Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— То вже б кликали і Росаву з нами повечеряти, — сокорила мама до баби Валі.

— Дякую, дітки, передам, що ви запрошували. Але заслабла: хрипить, у горлі дере!

Мама кинулась шукати стрептоцид.

— Ні-ні, не схоче! Всякими чаями лікується, каже, хворим потрібно пити багато. Це я винна. Мене вчора серце схопило, а всю валер'янку Фантикові оддала. Вона ж: «Піду куплю!» Просила її: «Вечоріє, не йди, і так переб’юся!» Ні ж, воно, добросерде, пішло по всіх аптеках! А там, як на зло, то позакривано, то немає! Поки нарешті десь чи не на околиці знайшло, принесло старій! Бабу врятувало, а саме, серденятко, занедужало!

Далі знов пішли ахи та охи про Росяницину ангельську вдачу. Але Софійці вони були вже не цікаві. Тішилася головним: загублений гребінь почав свою підступну дію! Росаву сушить у горлі, а далі буде ще ліпше! Зостанеться від тебе, Росавко, лиш обрис, і віднесе його Софійка чемненько назад до твого рідного каменя в Білокрилівському лісі! Ще й заб'є осиковим кілочком!

Все, більше не зможе! Рівно добу й одинадцять годин протрималась, аби не опускатись до принижень і не рушити на Сашкову точку чи, якщо доведеться, то й до нього додому. Годі! Зараз піде і все викаже йому простісінько в очі! В ті безсоромні очі, які ще недавно з якогось дива на хвильку І здалися красивими, а виявилися — зрадливими й брехливими!

— Може, й Ростика прихопиш? — несміливо спитала з коридору мама.

— Фіко! — білозубо потягнувся до Софійки братик.

— Ет, давай уже! — вчасно опанувала себе і чемно погодилася.

Ростика миттю вбрали й упакували на санчата. Так, спокійно, спокійно! Вона трохи продихається й підійде до Сашка врівноваженою! Подумаєш, черговий хлоп як забув про свої почуття і, можна сказати, обов’язки! На чужу красу купився!.. Було би чим перейматися!..

За самонавіюванням не помітила, як наткнулась… на Кулаківського! Що це вже робиться?

Вона, як у давні часи, зашвендяла на Малофонтанну вулицю!

— А я саме до вас намилився! — Вадим аж наче стішився.

Зраділа б і Софійка, якби не знала, чим її куток приманює однокласника.

— Може, й мене підгребете своїм одинадцятим номером? — Так мило жартує!

Вадимовою мовою одинадцятий номер означав пішкаріус, тобто власний хід. Отже, він пропонував, аби Софійка з Ростиком склали йому компанію.

— …Бо самому туди якось не канає…

— Гаразд, проведемо. — (Спішити все одно нікуди.) — Але у двір погребеш сам!

— Як думаєш, вона зараз… вдома?

— Напевно, у зразкової внучки нині ранкове прибирання! Як я виходила, у квартирі гудів пилосос!

Примовкли. Чутно тільки порипування снігу.

— Вона класна, правда? — якось понуро видавив хлопець.

Знайшов із ким ділитися!

— І чим, якщо не секрет?

— Ну, всім!.. Лахи мажорні, стопудовий гламур!

Ой, Софійку виверне від цих одкровень!

— А хіба в твоєї Ірки мажор і гламур не такий стопудовий?

— Якої холери вона моя?! — образився Кулаківський. (Це потішило.) — І як узагалі їх можна порівнювати? Та й фішка не в лахах!

— А в чому? У щедрій чистій душі? — пробувала вколоти.

— В душах я не січу! Але базар у неї кайфовий! Це про голос.

— І причесон відпадний! І фігура забійна! — Вадима вже не спинити. — Головне — суперовий фейс!

— Суперовий фейс? — ухопилась раптом за думку. — А ти її фотографію маєш?

— О, ти вгадала мрію ідіота! — здається, Вадим щасливий, що є з ким поділитися найсокровеннішим. — Хоч, покажу заставку на мобілці?

Напросилася!

Вадим ніжно витягнув свою новеньку нокію, відкрив кришку…

— От западло, розрядилась! Ну, нічого! Я вже відкладав із неї мало не всю флешку на своїй електронній мильниці! Скоро як здам на друк, як нароблю фоток! Як пообвішую ними свою нору!

— Мені зробиш?

— Жени по гривні за кожну — збацаю! А нащо?

— Та… Понести хочу до… того знайомого екстрасенса…

— Вау! А спитаєш його, як у нас із Роською карта ляже?

— Спитаю. — Софійка й без екстрасенса могла б відповісти Вадові, як ляже та карта.

— Клас-с-с! Гривню економиш: роблю тобі фотку на шарка!

— Домовилися! — помітила, що стоять під самим її будинком. — Далі я тобі не порадник і не провідник! Бувай!

Розвернула санчатка й поспішила геть. Бачити зайвий раз ту сявку-Росявку бажання не мала.

— Соф, зажди!.. — почулося ззаду винувате Вадимове.

— Чого тобі ще?

— Підкажи, як її вламати потусуватися в кафешку!

— Сказала ж: не порадник!

— Ну, підкажи, ну, Соф! Бо ж пролечу, як фанера над Парижем! Пошле мене, під перший номер пошле!