Пауль Маар - Що не день, то субота

Мокра як хлющ, пані Моркван сиділа на холодильнику й люто волала:

— Неподобство! Що сталося з моєю гарнесенькою кухнею?

Вона злізла з холодильника, побрела по воді до буфета й почала нишпорити в ньому, шукаючи ганчірку.

А тим часом Суботик та пан Пляшкер і далі сиділи в кімнаті на шафі.

— Ой і мокро ж тут скрізь! — сказав Суботик. — Мені здається, що цьому треба покласти край!

Пан Пляшкер кивнув головою:

— Авжеж, Суботику, треба! Прошу тебе, зроби так, щоб кругом знову стало сухо. І то негайно!

Мить — і в кімнаті знову стало так само сухо, як перед хурделицею та повінню. Тільки рейка для гардин і далі валялася долі. А на кухні пані Моркван стояла навколішки з ганчіркою в руках і, дивлячись на суху чисту підлогу, хитала головою.

— Або я з глузду з’їхала, або цей Фляшкер знову жартує з мене! Отепер-то я таки вижену його! Треба нарешті покінчити з усім цим!

Вона кинула в куток суху ганчірку й побігла коридором. Тієї ж миті, коли вона хотіла відчинити двері, ті розчинилися самі і в коридор вийшов величезний звір. Це був білий ведмідь, йому стало жарко в кімнаті.

— Тримати домашніх тварин у кімнаті суворо заборонено! Це записано в угоді про наймання квартири! — заволала пані Моркван.

Білий ведмідь роззявив свою величезну пащу, показав гострі зуби й позіхнув. Пані Моркван миттю повернула назад і кинулася навтікача. Вона вбігла до кухні і замкнула за собою двері. А білий ведмідь мовби й не бачив її. Він почвалав до парадних дверей, штовхнув їх здоровенною білою лапою, вийшов надвір і сів на купу снігу, який пані Моркван повикидала совком із кухні.

— Дивно, що баба Шморгван досі не прибігла, — сказав Суботик. Стоячи на письмовому столі, він прикріплював до стіни рейку з гардинами.

Пан Пляшкер стояв на стільці й допомагав Суботикові. Він і далі був у зимовому пальті й тому добряче впрів.

— Мене це вже не дивує! — відповів він. — Якщо людина бачила у своїй власній кімнаті хурделицю, білого ведмедя, а потім пережила відлигу й повінь, то її вже ніщо не здивує.

— Ви нарешті повірили в мої цятки — ось що головне! — сказав Суботик. — Може, мені повиснути з вікна на вашому паску?

— А це для чого?

— Баба Шморгван сказала: вона вижене вас, якщо через десять хвилин я й далі буду в кімнаті. А ми її обдуримо. Коли вона прийде, ви скажете: “Він же висить за вікном!” Отже, якщо мене в кімнаті не буде, вона не зможе вас вигнати.

— Вона й так не зможе мене вигнати! Адже я маю Суботика з синіми цятками на обличчі!

— Що ви ще хочете утнути?

Пан Пляшкер засміявся й сказав:

— Я хочу, щоб пані Моркван завжди, коли їй захочеться мене вилаяти, казала протилежне тому, що вона думає!

Тим часом пані Моркван, оговтавшись нарешті від переляку, прочинила двері й визирнула з кухні. Білого ведмедя видно не було. Обгорнувши ганчіркою щітку, вона просунула її крізь прочинені двері в коридор і посовала туди-сюди. Нічого не сталося! Посміливішавши, пані Моркван вийшла в коридор. Через розчинені навстіж парадні двері вона побачила ведмедя, який сидів на купі снігу. Підкравшись до дверей, пані Моркван захрипнула їх і замкнула. А потім кинулась до кімнати пана Пляшкера. Шарпнула двері і з червоним від люті обличчям убігла в кімнату. Взявшись руками в боки, вона зарепетувала:

— Пане Пляшкере! Ви надзвичайно симпатична й приємна людина! Я не можу навіть уявити собі кращого квартиранта!

Пан Пляшкер і далі стояв на стільці. Він увічливо вклонився й відповів:

— Дякую вам, пані Моркван, за добрі слова! Ви дуже люб’язні!

— І я анітрішечки не проти того, що ви залізли в черевиках на мій чудовий стілець! Адже йому вже років тридцять п’ять, і давно вже пора змінити на ньому оббивку! — горлала пані Моркван далі.

— Ну, що ви, пані Моркван! Навіщо? Оббивка ще досить пристойна, — несміливо заперечив пан Пляшкер.

— Що... що це я кажу? — вирячивши очі й затинаючись, пробурчала пані Моркван. — Я от іще що мала на увазі: мабуть, нам треба повісити тут нові фіранки.

— Ну що ж! Я не заперечую! — радісно вигукнув пан Пляшкер. — На цих фіранках візерунок нікуди не годиться!

— Що ви сказали? — вереснула пані Моркван. — Візерунок нікуди не годиться?.. Та він просто жахливий, він огидний.

— Ваша правда, — підтвердив пан Пляшкер і підморгнув Суботикові. — А що тепер нам робити з Робінзоном?

Пані Моркван спаленіла й оглушливо зарепетувала: