Фоззи - Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

Він зняв її й кинув убік, на ковдру біля столу.

Голий до пояса, він продовжував сміятися й у грі, доки в його руках з’явилися три тузи, і тут же заіржали всі сокирники навколо. Та я теж сміявся, бо й на той вік уже багато де бував і багацько хитрунів бачив. Я знав, що так буде, й підготувався. Він дав мені виграти, щоби я заспокоївся, а тепер планує власну перемогу.

Наш спільний регіт літав над галявиною декілька хвилин, поки я відкрив свої карти. Там були три шістки — і кожен, хто грав у триню, зрозумів би, що виграв я, бо ж у цій грі тільки три шістки вищі за трьох тузів.

Чорноротий умить перестав сміятись і підскочив над столом. Усі навколо теж різко замовкли.

— Ти їх дістав із колоди, коли перевіряв, — закричав отаман, нависнувши наді мною.

— Тю, а хтось це бачив? — картинно підняв я долоні.

— Зараз сам розкажеш і покажеш. Ану підпали якусь міцну гілляку, — скомандував він найближчому посіпаці.

Я з остраху скам’янів, аж тут Микитка, поки Чорноротий на мить повернувся до сокирника, перекотився по ковдрі, вмить накинув на голову отаманову сорочку і схопив мене за ногу. Й усе раптом зникло.

Мене добряче крутонуло в повітрі, як ото буває, коли стрибаєш із кручі на знайомому березі глибокої річки. «Мати моя рідна, що ж це відбувається?» — ще більше зля­кався я і заплющив очі. Відтак мене добряче гепнуло на землю, після чого все навколо почало гавкати й розмовляти на різні голоси. «Тіки би не в пеклі», — подумки заблагав я і почав трішки розплющувати праве око.

Наді мною стрибали два чорні злі собаки, а поруч сто­яв якийсь чоловік зі зеленим волоссям на голові, зі зеленими вусами та зеленою бородою. «Таки чорт, таки пекло», — вирішив я й остаточно знепритомнів.

Спочатку здавалося, що мене несе тато з ярмарку додо­му, а потому я зрозумів, що щось не те, розтулив очі й поба­чив, що мене несе на собі Гупало Василь, який уже повернувся до свого звичайного стану та до звичайних люд­ських розмірів. Ми спускалися гірською стежкою, а по­переду йшов Микитка. Я, наче дитина, попросився піти власними ніжками і дорогою дізнався від хлопчика, що насправді та як тут було.

На тому хуторі жив Зелений Остап зі своїми собаками, — це повз його тин ми з Василем ішли до мосту. А Микитка з товаришем раз на тиждень бігав до нього допомагати зі садом-городом і розповідати новини з Підгірців.

Коли Чорноротий захопив хлопця, щоби поповнити свою поріділу банду сокирників, Зелений Остап віддав за Микитку стародавню чарівну сорочку, яка могла пере­нести володаря й тих, хто за нього тримається, туди, куди він захоче, та лише раз на рік. Отаман сорочку взяв, але хлоп­ця залишив собі, тому що злі люде слова свого не три­ма­ють, бо інакше у злому товаристві відразу падає дисципліна, а інші злі люде його не поважають.

На наше спільне щастя, Чорноротий сорочкою за ті дні так і не скористався — може, збирався куди. Й ось, коли я поповз навкарачки на отаманів берег, міст зламався, а Василь став великим і почав шукати великих дерев для мосту, Зелений Остап вирішив йому допомогти. Удвох вони в’язали смереки, коли біля них опинилися ми з Микиткою. Зелений Остап попросив нас туди надалі не ходити і лишити його у спокої, а мені за те, що виграв у Чорно­ротого Микитку, подарував оту чарівну сорочку.

І ще попередив, що різні люде по-різному переносять ці подорожі, багатьох навіть нудить, і щоби перші десять років я був обережним.

— Беріть, принце, — простягнув сорочку хлопець. — Мені цих див уже не треба.

— А мені треба, — зізнався я і глянув на Василя: чи зацікавиться він словом «принц» або хоча би сорочкою?

Та де там! Він ішов мовчки, щось собі гадаючи. Та я все одно від радощів ляснув його долонею по спині, щоби він зрозумів, як я його люблю і який він тепер мені найліпший друг.

Отак. А ще до вечора ми були в Підгірцях, де передали Микитку Густі Петрівні, а скільки вона пиріжків на радощах напекла і які то були файні пиріжки — то вже інша історія, до іншого вечора.

На початку осені, коли люде вже майже зібрали врожай і готувалися до великого ярмарку, Гупало Василь раптом зазбирався в дорогу. Я зустрів його вранці на березі Підгорянки, де він вантажив зброю на стару козацьку чайку, що пристала до берега. Я підійшов привітатись, а він мені й каже, що от, мовляв, вирушає через Дніпро до Чорного моря, де козаки збираються битися з ворожими татюрками, що треба їм допомогти і що бувай, мовляв, Левку, до Нового року повернуся.