Фоззи - Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

Гупало заплющив очі, помітно заспокоївся, тоді розплющив їх і вже значно тихіше сказав:

— На сьогодні — все. Ідіть, подумайте, змийте кров, зашийте одежу. Завтра вранці зустріньтеся тут. Але вже як люде.

Усе виявилося не просто, а дуже просто. Коваль був із іншого місця, до якого з Підгірців — аж до Дніпра, а там іще п’ять днів після Дніпра кіньми. Його родичі приїхали звідти, а там балакають не так, як тут. І коли хтось із місцевих сказав про наречену: «Яка ж уродлива!» — вони сприйняли це по-своєму, бо в них таке слово означає щось гидке. Ну, і полетіло. Дурня, скажете? А хіба не з меншої дурні люде вбивають одне одного часто-густо?

Наступного ранку всі прийшли на луг і посідали за дов­гі столи. Такої гульні, якою все починалося, не було, проте гості без жодного гармидеру догуляли два дні, випили більше, ніж на чотирьох ковалевих возах, і роз’їхалися.

Я, як міг, намагався те все заради молодят склеїти. Може, вийшло, може, ні, проте я таки намагався. А Василь нікого там уже не малював, хоча той незакінчений малюнок-тло іще й досі висить у Триндичишиній хаті. Бабусі давно нема, в її оселі живуть діти дітей сестри, а малюнки і досі висять один навпроти одного, і зранку сонце присвічує бабусин портрет, а ввечері — пейзаж того лугу, що біля вітряка.

Після весілля ми розцілувалися з Триндичихою та й пішли собі додому. За два дні ми перетнули хребет і тепер спускалися, поволі повертаючись до Підгірців. Подекуди спинялись, і Василь малював, адже в наших краях тоді було красивіше, ніж зараз.

Дорога додому, коли не поспішаєш, — найкраща. Початок осені, все потроху жовтіє, десь палять бадилля, і ти з другом вертаєшся з грішми, — що ще треба чоловікові?

Пам’ятаю, я ще спитав Василя, чи не боявся він про­мах­нутися з тими гостями на весіллі, коли кидав їх у копиці. Гупало зненацька відповів, що не боявся, бо в дитинстві був воротарем, і на підтвердження почав кидати шишки в дерева, щоразу влучаючи. Тоді у відповідь я взявся жонглювати шишками, і ми, сміючись та перекидаючись, вийшли на дорогу, де нам раптом стало не до сміху.

В тому місці дорога повертала, і ми побачили, що то не бадилля на полях курилося — то палали Підгірці. Скажу я вам, у ті часи будь-яке місто горіло час від часу. Це вже потому люде навчилися просочувати всі будівлі соком мандрагори, а тоді будь-яке місто, навіть заможне та кам’яне, горіло-палало стабільно раз на десять років. То було страшне лихо, якого боялися чи не більше за напад ворогів або повінь.

І ми знову бігли — як тоді, коли тільки познайомилися, лише з іншого боку річки. Василь знову на ходу почав похапцем збільшуватись і вихоплюватись уперед. Я тільки перетинав міст, а мій товариш уже даленів біля ратуші. Назустріч бігли люде: хто зі скар­бом, хто з дітьми, — та всі були вкрай перелякані й протовпитися крізь них було важко.

Не в змозі подолати натовп, я заліз на стовбур біля мосту, щоби хоч щось бачити. Дощу давно не було, і це пішло не на користь місту: будівлі швидко займались. І я бачив, як на верхніх поверхах і дахах з’являлися люде, котрі не встигли вибігти на вулицю. І як Гупало швидко забирав їх звідтіля і, щоби не втрачати часу й урятувати всіх, відразу кидав у річку через замкову стіну.

Ух, як вони кричали в польоті! Я ще встиг подумати: дай, Боже, щоби повлучав, як із тими гостями на весіллі, бо як він когось раптом розіб’є об стіну, то відразу забудуть, скількох до того врятував. Люде ж булькали у воду, і дехто починав там так борсатися, що відразу ставало зрозуміло: плавати не вміє. І тоді я стрибнув із моста й почав їх передавати на берег, а інші теж узялися допомагати. Так ми не один десяток урятували з води, аж поки вони перестали прилітати з-за стіни...

Я вийшов на берег і пішов до міста, де потрохи вщухала пожежа. І там ходив, і сям ходив, аж поки знайшов Василя — під задньою стіною ратуші. Він зменшився до своїх звичайних розмірів, сидів, опустивши обличчя у схрещені руки, і... плакав. Я пересвідчився, що цього ніхто не бачить, і сів поруч.

— Усе вже скінчилося, — почав я. — Ти чого, Василю?

Він довго мовчав, рюмсаючи в руки, а потому тихо сказав:

— Я не встиг урятувати всіх.

І мені нічого було йому відповісти.

— І так завжди: когось рятуєш, когось — ні. Я не встигаю, я знову всього не встигаю, — бідкався він, не підводячи обличчя.