Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Тікай! — гукнула вона переляканій Наді. — Тікай!!!

Надя стояла, дивлячись відсутнім поглядом у порожнечу, силкуючись повернутися в реальність, що виштовхала її на поверхню. Їй було страшно. Дуже страшно. Але ж тікати треба кудись , а у світі, що втратив об’єм, не було ніяких «кудись» чи «звідкись».

— Тікай!!! — вигукнула Христина і втретє вгатила Звіра по потилиці рулоном. Але цього разу той устиг підставити руки. Ще за мить він повернувся на бік і скинув із себе дівчину.

— Тікай! — знову крикнула вона, і Звір ударив її ліктем у лице.

Дівчинка досі безцільно блукала очима то по задрапованих плівкою стінах, то по стелі, то — залитою кров’ю підлогою, наче не мала об що зачепитися поглядом.

— Не бійся… — нудотно-солодко прошипів Звір, підводячись. — Іди до мене… Не бійся…

Тоді вона підняла долоньки до обличчя й звично плеснула. Плесь! Плесь-плесь! Звук швидко розчинився, поглинутий породою, але очі дівчинки перестали шарпатися. Плесь! Плесь-плесь! Тепер вона дивилася просто на Звіра. На його замурзані кров’ю черевики. І варто було тому ступити в її бік, Надя стрілою зірвалася з місця.

— Стояти! — рявкнув він, кидаючись за нею, але Христина встигла випростати ногу і тріснути його по щиколотці.

Звір зашпортався, спробував утриматися, послизнувся на закривавленій плівці й розтягнувся на підлозі, так сильно вдарившись спиною, аж із легень йому вибило все повітря. Дуже хотілося запопасти бодай секунду, щоб оговтатися, але він розумів, що зараз — не пора. Зайшовшись болісним кашлем, Звір перекинувся на живіт і глянув на Христину сповненими крижаної люті очима. Вона вирячилася на нього, як корова перед забоєм. Так і є, на неї й чекає доля корови, тільки трохи пізніше. Він покінчить із нею перегодя, — зараз важливіше дівчисько.

Надя побігла вниз. Якби той зрозумілий звук не скінчився, вона б напевно знала, де вихід. Взззумм-взззумм-взззумм… Але вентилятор давно замовк. Один незнайомий коридор вів угору, інший — униз. Надя загаялася лише на секунду. Світ спробував був стати пласким, але вона йому не дала. Плесь! Плесь-плесь! Й, обираючи між світлом — там, нагорі, і темрявою внизу, вона обрала темряву каменярень. Темрява не виштовхувала. Темрява — ховала.

Звір устиг побачити, як у світлі останньої в проході лампочки промайнув її рожевий пуховик, і відстібнув від паска ліхтарик. Нічого — він наздожене її. Вона всього лише розумово відстала дівчинка, а там — справжній лабіринт без жоднісінького промінчика світла. Ще кілька кроків — і перелякана дурепа зупиниться, тому що там ні біса не видно. І тоді він її упіймає. Можна буде завершити все просто там… Усе одно ніхто не ходить у каменярні. Якщо так треба, він може начхати на чистоту і вчинити це просто там…

За Звіровою спиною намагалася підвестися Христина. Померти було б легше. Певним чином померти їй навіть хотілося . І вона би померла. Але думка, що він скоїть із дитиною те, що і з нею, змусила б Христину встати навіть із могили. Горло боліло так, наче вона наковталася розпечених цвяхів. У голові гуло, але мухи вже не маячіли перед очима, а думки вже не були п’яним буркотінням. Думки були чіткі. Точніше, думка була одна. Вона стугоніла у скронях, завдаючи значно більшого болю, ніж рана, і складалася тільки з двох слів: «Урятуй дитину».

Вона колись читала, а може, бачила по телевізору… Радше, напевно, бачила — Христина рідко читала… Вона бачила, як самка пташки вівсянки відводить від свого гнізда лисицю. На відміну від самців, самки вівсянок сіренькі, непоказні і скидаються на горобців. Їхнє пір’я не переливається на сонці яскраво-лимонним і золотим. Про самку вівсянки ніхто не скаже: «Погляньте, яка пташечка!». Таку навіть у кота навряд чи відбиратимуть. «Це природа, донечко, нічого не вдієш», — ось що кажуть, коли хтось жере некрасиву самку вівсянки… А в тому сюжеті по телеку непоказна пташка каменем впала у траву перед самісіньким лисячим носом, щоб та помітила її й захотіла зжерти. Ба більше: вона прикинулася кривулею. Її мозок навряд чи більший за квасолину, та вона знала, що хижакам подобаються слабкі. І попри те, що більшу частину схованої під черепком квасолини заповнював інстинкт самозбереження, вона мала й дещо набагато дужче. Те, що примусило непринадну пташку ризикувати собою. І Христина подумала, що тепер вона — пташка вівсянка. Адже якщо в тої вистачило розуму й відваги відвести хижака якнайдалі від пташенят, то вистачить і в неї.