Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Я той-во… Реально в шоці сиджу, — сказав він. — Не знаю, шо його й сказать… Ти ж любив її, а тут — отаке.

— У тому-то й діло, що ні, — похмуро сказав Андрій.

— Хто — ні? — перепитав Валерка.

— Любити треба вміть, Валер. А я поки і не пробував… Коли вона сказала, що вагітна, — втік. Міг би лишитися, якби хотів ? Міг би. Але не хотів. Не хотів із нею дітей. Вираховував усі оті дні з калькулятором… А хіба не все одно, якщо розібратися? Вона ж мене не зраджувала! Я пішов отоді — і з кінцями. У неї було своє життя. Потім я повернувся… Та яка різниця, чия дитина! От ти знаєш?

Валерка хитнув головою.

— Правильно — ніякої, — тихо сказав Андрій. — Якщо любиш — ніякої. А взяв учора трубку чи ні — то вже таке… Деталі. А ось те, що казав «люблю», а сам, виявляється, не любив… Ось де банан , Валерчику…

— Який банан? — несміливо спитав Валера.

— У легіоні так зальот називали. А я той іще бананейро …

Андрій зітхнув і витріщився в цератову скатертину.

— Знаєш, Валер, який був мій перший банан у легіоні… Я два кіло м’яса спер в офіцерській їдальні. Не для себе, ясно… Нас в учебці впроголодь тримали. Навмисно: зайвих відсіювали. А я чергував в офіцерській їдальні. Ну й пацанам на вікенд… Посмажити… Баранина — добрячий такий шмат. Ну і взнали хто. Прийшли в казарму. Усіх на підлогу, відтискатися, а мене — за стіл. І отакезну миску паельї ставлять. Смачна! Здуріти можна… Тільки там порцій двадцять, мабуть, Валер. Поки не з’їси — всі відтискаються. Ти їси — вони корчаться. Отаке-от. Я годину її, мабуть, їв… Годину… — він звів на Валерку тяжкий погляд — і наче вмить постарів років на десять. — А тут вийшло, що я не м’ясо спер, а урвав собі шмат безтурботності, розумієш? Хотів пожити без проблем… І от маєш — ціла миска! Ніяких проблем: ні дівчини, ні дитини, ні мами… Живи собі й радій… Тільки платять інші…

Андрюха скривився і знову взявся за склянку. Валерка накрив її долонею вже на півдорозі до його рота.

— Це ти, брате, глибоко копаєш…

— Любов — це і є глибоко. А я поки ще й не наблизився.

Андрій знову спробував підняти склянку, але Валера не дав.

— Тобі б у командіровку, га? Зміна обстановки, робота. Якраз є для тебе…

— Та куди ти мене можеш відправити зі свого райвідділку! На Оболонь?

— Давай, поприкалуйся мені! Відрядити не можу, а порекомендувати декому в главку — можу. Там іменно по твоєму профілю. Покажеш себе — яка не яка, а перспектива…

— Я пас, Валерчику… Мені, мабуть, краще місяць просто вдома пересидіти.

— Ого, які балачки! Хтось уже якось, кажицця, пересиджував.

Андрій прибрав його руку і знову підняв склянку.

— Андрюх, я серйозно! — Валера перехопив його кисть і забрав бурбон. — Зав’язуй пить! І дома сидіти тобі не можна, ясно? Чи ти забув, як ми познайомилися? І ким ти був!

— Ким?!

— Сам знаєш! Реально за тебе переживаю.

Він, звісно, правду каже. Андрій був тим, хто звернувся калачиком на денці склянки і, напевно, ґиґнув би там. Тим, хто здатен опритомніти посеред вулиці з ножем, приставленим до горла якомусь хлопцеві. Тим, кого валить психолог на медкомісії. Хто може сісти в потяг і поїхати назавжди. Будь-якого дня — просто почувши запах гару і зброярського мастила. Почувши східний акцент, побачивши дівчину в хіджабі… Та й просто прокинувшись із неясним відчуттям втоми і туги.

— Може, реально краще у відрядження… — несподівано для себе промовив Андрій.

— Краще-краще! — пожвавився Валерка. — Там усі матеріали зібрані — тебе ждуть! Квитки купимо…

Валера заходився розповідати про саму справу, та Андрій не слухав. Алкоголь уже зробив думки в’язкими і повільними. У грудях тупим цвяхом засіла туга.

— Валер! — урвав Андрій на півслові. — Дай цигарку.

— Ти ж кинув…

— Та я одну…

Той несхвально скривився, але підійшов до вішака і встромив руку у внутрішню кишеню. Цигарки виявилися ментоловими «слімзами», й за іншої ситуації Андрій би пожартував із друга. А нині мовчки вийняв одну з пачки.

— Принесуть щот, і я вийду, — сказав Валерка.

— Та перестань, Валер. Я тут стільки віскачу вдув, а ти платити зібрався…

— Ти ж казав, це бурбон! — Валерка підморгнув йому і простягнув запальничку. — Сьогодні вгощаю.

А потім раптом згріб його в обійми, і вони довго стояли отак мовчки…

Уже надворі Андрій усвідомив, як сильно всередині «Міражу» чадило багато разів поспіль пересмаженою олією. Важкий, прогірклий запах теліжився за ним невидимою липкою мантією, чіпляючись за одяг і волосся. А тут повітря було по-зимовому свіже. Андрій залюбки підставив обличчя легкому свіжому вітерцю, намагаючись позбутися ватяної тяжкості в голові. «Скільки я випив? — подумав він. — Не так і мало, як на другу дня».