Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?

— Ні чорта я не розумію.

— Я шукаю свій вхід , Валерчику.

— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.

Андрій відмахнувся:

— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?

— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.

— У Кагарлик, куди!

— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід ? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.

— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?

Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.

— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.

— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.

— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.

Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.

— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.

— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.

— Що ж тоді має значення?..

— Правильні Вчинки.

— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?

— Мені. Мені треба, Валер.

Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.

— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.

— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…

Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.

— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.

— Шо-шо?

Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.

— Це та сама картина, про яку Личман казав!

Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.

— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!

Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.

— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.

— Може, давай я в інтернеті знайду?

— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.

На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.

— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!

Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:

— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!

— Шось я не врубаюсь…

— Він не був на площі.

— Так, а як же тоді…

— Під площею, — Андрій зітхнув і рвучко вперся чолом об стільницю. — Він був під нею.

Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».

— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…

І він зачитав уголос перший-ліпший анекдот із поміткою «Христина сміялася». Цілком випадково, це були саме ті обведені червоним два рядки, які медсестра Ксенія прочитала в готельному номері своєї останньої ночі.

— Не тисніть на мене! — тоненько пропищав Валерка.

— А-а-а! — скрикнув він низьким голосом. — Балакуча клізма!

Андрій сидів білий, наче крейда…

…Христина підвелася посеред площі та знову впала. Євген Павлович не відводив од неї чіпкого погляду. Лікар наче помирав і воскресав разом із нею. От тільки воскресав він тоді, коли його жертва падала й опинялася коло краю загибелі.