Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— У якій лікарні?

— У другій дитячій… Та лікарі кажуть, шансів мало. Жить не буде.

Андрій видав низьке, тоскне виття, вхопив стос світлин і люто пожбурив об стіну. Вони норовисто розлетілися по всьому кабінету зграйкою чималих метеликів і вмостилися то тут, то там. Звіддаля могло видатися, що на світлинах — просто вродлива дівчина. Дуже вродлива і дуже молода. І хтось закарбував її, коли вона міцно спала.

Андрій повернувся з Афганістану чотирнадцятого року. Прохолодного березневого ранку вийшов із брами їхньої бази в Кальві, що на острові Корсика. Його кітель вилискував шевронами, нашивками і почесними знаками, його майно поміщалося в один армійський наплічник, а плани щодо подальшого життя мали всього лише два пункти: прибути в Марсель, а там сісти у потяг на Обань. В Обані була розташована штаб-квартира Іноземного легіону — з неї все почалося й нею мусило закінчитися. А далі зяяло здоровецьке і непевне ніщо. Мабуть, пафосно можна було сказати «відкритий увесь світ», але насправді приблизно так само весь світ відкритий перед парашутистом, що стоїть на рампі: хоч як крути, а однак полетиш униз. І добре було б нічого собі не поламати. Андрієві, ні багато ні мало, належало наново віднайти сенс життя. А з цим вимальовувалася проблемка.

Річ у тім, що зо два місяці тому в Афганістані дещо сталося. Дещо таке, після чого Андрюхина посудина з життєвою мотивацією надтріснула. Він поки що цього не усвідомлював, але його бажання жити чимраз слабшало і слабшало. Витікання давалося взнаки легким відчуттям порожнечі в грудях.

Того ж таки дня, в ідеально допасованій уніформі, він увійшов у невеличку марсельську кав’ярню випити кави і, можливо, чогось перехопити. Саме там він і зустрів свою незнайомку. Вона сиділа коло вікна у м’якому промінні весняного сонця й кинула на кремезного легіонера один лише погляд. Погляд цей був такий уважний і чіпкий, що могло видатися, ніби дівчина чудово розуміється на знаках розрізнення легіону. Ніби знає, скільки поту і крові вартує кожен із них… Утім, певним чином вона таки справді розумілася.

Скажімо, сріблясті «крильця» на грудях праворуч, що означали для Андрюхи десять стрибків із парашутом за три дні (а потім іще не менше десятка на рік), приводнення в повному екіпіруванні (коли мусиш встигнути вислизнути з ранця, щоб не заплутатися в стропах і не потонути), нічне десантування й уміння виплисти в черевиках і з автоматом, для неї теж дещо означали. А саме: куш . Зарплатню, більшу, ніж у тих, хто такого значка не має. Трохи вгодованішу жертву.

Й Андрій попався. Не дивно як на хлопця, що йому допікає відчуття порожнечі в грудях.

Наступного дня, коли він ішов зі штаб-квартири в Обані звичайним парубійком у джинсах і флісовій толстовці, його життєвий план знову налічував не більш як два пункти. І другим було повернутися в Марсель — до тієї таки дівчини. Що ж до пункту номер один, то перш за все Андрій подався в банк і зняв увесь свій заробіток до останньої копійки — чотири кілограми грошей пачками по п’ятдесят євро. Двісті з гаком тисяч. Усе, що мав.

Здавалося, його життєвий шлях осяяний світлом і впевнено біжить уперед і вгору, та все змінилося за якихось два місяці, коли вона сказала йому сакраментальне «між нами все скінчилося». Теплого травневого вечора Андрій покинув їхню по-дорогому обставлену квартиру на лазуровому березі в передмісті Тулона. На спині мав той самий армійський наплічник, тільки вже — на чотири кілограми легший. Але біль через розставання був такий сильний, що про втрачені гроші він і не згадав. Востаннє озирнувшись на вікна сімейного гніздечка, яке він звив, Андрій уперше за багато років, наче коротку мантру, промовив фразу, що допомагала йому відмежовуватися від реальності ще у школі.

— Срати, грати! — з фальшивим завзяттям заявив він холодному світлу вікон, жовтим ліхтарям, мокрій після дощу вулиці. І впевнено попрямував геть без жодного пункту в життєвому плані.

Повернувшись до Києва, Андрій подався в перший-ліпший добровольчий батальйон, і усвідомлення, що він знову робить щось справді значуще, добряче його наснажило. Рік потому він дістав поранення й на фронт уже не повернувся, — ера «добробатів» закінчилася. У збройні сили його не взяли: Андрюха не пройшов медкомісію, погорів на психологові. Так він знову опинився «на гражданці» і швидко занурився в той тягучий стан, коли світ довкола видається безсенсовим та й узагалі — намальованим на шпалерах.