Джеймс Барри - Пітер Пен

— О! Брауні! Я рада за тебе!

Все зупинилося, музика стихла, вогні погасли — і сталося це за одну коротку мить, таку, що можна тільки зітхнути: “О Боже!” Жахливе відчуття небезпеки заполонило Меймі — занадто пізно вона, загублене дитя, згадала, що опинилася там, де жодна людська душа не має права бути між Годиною Закриття і Годиною Відкриття воріт; вона чула шепіт сердитого натовпу, бачила, як тисяча мечів зблиснули в передчутті її крові, і тут вона жахливо зойкнула і втекла.

Як же вона бігла! І весь час її очі поверталися назад. Багато разів Меймі падала, але хутко підіймалася і бігла далі. Її дитяча свідомість так заплуталася в жахах, що дівчинка вже не розуміла, чи вона досі в Садах, чи ні. Єдине, що Меймі знала напевно — їй не можна зупинятися. Навіть коли вона вже заховалася між фігових дерев і заснула, їй здавалося, що вона все ще біжить. Меймі думала, що сніжинки — ті, які лягали на її лице — були маминими поцілунками “на добраніч”. Ще вона думала, що шар снігу був теплою ковдрою, і намагалася закутатись у нього з головою. І коли вона крізь сон почула розмову, то подумала, що це мама підносить її сплячу до дверей дитячої кімнати, щоб показати татові. Але насправді це були феї.

Я дуже радий вам повідомити, що вони більше не хотіли завдати їй шкоди. Коли вона втекла, то залунали вигуки “Вбити її!”, “Перетворити її на щось огидне!” і таке інше.

Але переслідування відклалося, бо почали роздумувати, хто ж піде на полювання першим, і це дало час Брауні: вона впала перед Королевою на коліна і благала помилувати Меймі.

Кожна наречена має право на сповнення одного бажання, і Брауні просила про одне-єдине — зберегти життя Меймі.

— Що завгодно, тільки не це, — суворо відмовила королева Меб, і феї підхопили:

— Що хочеш, тільки не це.

Але коли вони дізналися, як Меймі допомогла Брауні проникнути на бал і прийти до свого тріумфу й слави, тоді усі як один тричі вигукнули “Віват!” на її честь і вирушили, ніби справжнє військо, подякувати їй — придворні йшли попереду, а за ними — носії з балдахіном.

Вони легко відшукали Меймі за її слідами на снігу. Але хоч вони і знайшли втікачку в глибокому снігу на Фіговій Алеї, подякувати їй все одно було неможливо, бо ніхто не міг добудитися її. Тоді вони вигадали нову форму подяки: новий Король зійшов на Меймі, як на сцену, і проголосив довгу вітальну промову; але вона не почула ні слова. Тоді феї змели з Меймі сніг, але невдовзі її знову засипало, і всі зрозуміли, що дівчинка може просто загинути від холоду.

— Можна обернути її на щось таке, що не боїться холоду, — ця пропозиція лікаря, на перший погляд здавалась слушною, але коли вони почали міркувати над тим, що ж не боїться холоду, то зуміли згадати тільки сніжинку.

— Але сніжинка може розтанути, — зауважила Королева, і цю ідею довелося відкинути.

Ще була героїчна спроба перенести її у якесь захищене місце, але хоч як багато їх було, Меймі все-таки виявилась їм не під силу. Тут уже всі панни почали плакати і втирати сльози хустинками, але купідони нарешті знайшли вихід.

— Треба довкола неї збудувати хатку! — вигукнули вони, і кожен зрозумів, що це власне те, що треба.

І вже за хвильку сто королівських лісорубів видерлися на дерева, архітектори бігали довкола Меймі, обмірюючи її, в ногах її швидко з’явився ґаночок, а сімдесят п’ять каменярів принесли наріжний камінь — і Королева тут же урочисто заклала його. Призначили наглядачів, які мали не підпускати близько хлопчаків; довкола виросли лаштунки, і вся околиця наповнилася звуками молотків, сокир, токарних верстатів, і ось — як же швидко! — вже накрили дах і засклили вікна.

Будиночок був завбільшки з Меймі, і до того ж несказанно прекрасний. Одну руку дівчинка відкинула, і це на мить спантеличило будівельників, але вони добудували довкола руки веранду, що вела до парадного входу. Вікна у будиночку були завбільшки з книжечку з кольоровими малюнками, а двері, мабуть іще менші, але Меймі зможе легко виходити через дах — його можна знімати. Феї, як завжди, заплескали в долоні, захоплюючись власним розумом. Усі вони до безтями закохалися в цей будиночок і не могли змиритися з тим, що він уже збудований. Тому вони зробили багато дрібних доповнень, а потім знову додали ще багато-багато нових доповнень. Наприклад, двоє з них вилізли драбиною на дах і встановили комин.

— Боюсь, тепер уже все закінчено, — зітхнули вони в один голос.

Але ні — ще двоє вилізли драбиною на дах і запустили в комин трохи диму.