Джеймс Барри - Пітер Пен

Її несподівана відвага була викликана тим, що насувалась ніч, а в темряві, як ви пам’ятаєте, Меймі ставала дуже дивною.

Але тепер дерева не хотіли її відпускати.

— Якщо феї побачать тебе, — застерігали вони, — то почнуть робити тобі капості, завдавати смертельних ударів, змусять няньчити їхніх дітей або просто перетворять тебе на щось таке безмовне, як той Вічнозелений дуб!

І, сказавши це, вони жалісливо глянули на Вічнозеленого дуба (бо взимку йому всі заздрили).

— О! Ла! — різко відповів дуб. — Як солодко, коли тут стоїть хтось, закутаний з головою, і спостерігає за вами — убогими, голими, закоцюблими створіннями!

Дерева дуже засмутилися і почали розписувати Меймі жахливу картину небезпек і нещасть, які чигають на неї, якщо вона все-таки піде на бал.

Від Фіолетового Фундука вона дізналася, що придворні сьогодні не в настрої, а причина цього — серце Герцога Різдвяних Маргариток. Він був східним ельфом, і в нього розвинулась жахлива хвороба: він не міг нікого любити, і хоча знався з багатьма панянками з різних куточків світу, але в жодну з них не здатен був закохатися. Королева Меб, осяйна господиня Садів, була переконана, що її дівчатка його зачарують, але, на жаль, його серце, як ствердив лікар, залишалося холодним. Цей, завжди сердитий, приватний лікар Герцога, слухав його серце щоразу, коли той знайомився з наступною дівчиною, і щоразу лікар чухав свою лису голову, приказуючи:

— Холодне, занадто холодне!

Звичайно ж, Королева Меб почувалася приниженою, і спочатку вона лила сльози в суді протягом дев’яти хвилин, а потім стала звинувачувати купідонів і за кару наказала їм носити блазенські шапки аж доти, поки вони не розтоплять крижане серце Герцога.

— Як же мені подобаються купідони в їхніх милих маленьких блазенських шапках! — запищала Меймі і зараз же побігла їх шукати, бо знала, що купідонам було дуже неприємно, що їх виставили на посміховисько.

Завжди дуже легко дізнатися, де відбувається бал фей, оскільки між місцем проведення балу і всіма густонаселеними частинами Садів простягаються стрічки, на яких запрошені можуть танцювати, не замочивши своїх бальних лакованих черевичків. Цієї ночі стрічки були червоні і дуже гарно виблискували на снігу.

Меймі йшла поруч з одним гостем і якийсь час нікого більше не бачила, але нарешті помітила, що наближається чарівна кавалькада. Це її дуже здивувало, бо здавалося, що кавалькада вертається з балу, і Меймі мерщій заховалася — чи радше замаскувалася: стала на коліна, сперлася на руки і так прикинулася садовою лавою. Їхало шестеро вершників спереду і шестеро ззаду, а між ними ступала розкішна пані в чудовій сукні з довжелезним шлейфом, який несли двоє хлопчиків-слуг, а у шлейфі, як на ношах, лежала прекрасна дівчинка, бо саме так носять фей-аристократок. Вона була вбрана в золотий дощ, але найчарівнішою частиною її тіла була шия, оксамитово-синя шия, на якій, звичайно ж, красувалося діамантове кольє — найбіліша шкіра нізащо б так не підкреслила його краси. Феї знатного роду надміру захоплюються цією своєю особливістю — вони проколюють собі шкіру, щоб їхня блакитна кров проступала назовні й робила їх ще красивішими, тож неможливо уявити собі нічого прекраснішого.

Меймі також помітила, що уся процесія ніби гнівалась (носи всіх були задерті вище, ніж це дозволялось навіть феям); вона подумала, що це міг бути той випадок, коли лікар знову промовив:

— Холодне, занадто холодне!

Отже, Меймі йшла за стрічкою аж до того місця, де починався міст над болотом. Туди звалилася якась фея і ніяк не могла виборсатися. Спочатку це малесеньке дівчатко боялося Меймі, яка хотіла допомогти, але невдовзі вже сиділо в неї на руці, весело базікало і розповідало — чи-то розповідала, — що звати її Брауні і що вона зустріла убогого співця по дорозі на бал, куди щойно ішла, щоб перевірити, чи сподобається вона Герцогу.

— Звичайно, — сказала вона, — я не дуже гарна.

Меймі стало якось ніяково, бо так воно і було — це маленьке створіннячко було занадто непривабливе, навіть не схоже на фею. Вона не знала, що відповісти.

— Я бачу, ти думаєш, що в мене немає жодного шансу? — несміливо запитала Брауні.

— Я такого не казала, — ввічливо відповіла Меймі. — Звичайно, твоє обличчя трохи таке, м-м-м, простувате, але…

Їй справді було дуже ніяково. На щастя, вона згадала історію про свого батька і базарну площу. Одного разу її тато пішов на базарну площу, де найпрекрасніші дівчата Лондона другий день змагалися за титул принцеси, а коли повернувся додому, то замість того, щоб, за звичкою, нарікати на маму Меймі, сказав: